Читати книгу - "Поки ми мовчимо, The wandering pen"

Одного дня його повідомлення не прийшло. Ні вранці. Ні ввечері.
Другий день — тиша.
На третій вона прокинулась від сну, в якому стояла перед дверима й не могла їх відкрити. Руки тремтіли. Дихати було важко.
Вона перевіряла телефон щогодини, а вночі лишала екран увімкненим — на випадок, якщо він напише. Але він не писав.
Лія не розповідала нікому — ні подрузі, ні колишньому, який раптом почав знову з’являтися в її житті. Ніби відчув, що в її серці щось змінилось. Але вона не мала сил грати в ці ігри. Їй було байдуже, чи хтось вважає її дурною. Вона просто чекала.
На п’ятий день вона написала перше, чого боялась:
“Ти живий?”
Тиша.
Серце опустилось, як камінь у воду.
Вона пішла в парк — той самий, де колись гуляла після роботи. Повільно. Без мети. І там, на лавці, їй здалося, що він іде їй назустріч.
— Даніель?! — вона прошепотіла, наче боялась, що вигадала його.
— Привіт, Ліє, — усміхнувся він. — Я ж  казав, що повернусь.
Він був блідим, з пов’язкою на руці, трохи виснаженим. Але живим. Справжнім. І поруч.
— Вибач. Не міг вийти на зв’язок. Все було… складно. Але весь час думав про тебе.
— Ти... — вона не знала, що сказати. — Ти міг загинути. І я б не знала. І…
— Ти б плакала? — тихо спитав він.
— Я вже плакала, — відповіла вона.

Вона не запитувала, що саме сталося. Не могла. Бо боялась почути щось, що змусить знову здригатись у снах.
Його рука лежала поруч на лавці. Її — трохи далі.
Вони ще не знали, чи вміють тримати одне одного по-справжньому. Але сьогодні… просто сиділи поруч.
І цього було досить.
Після повернення Даніеля все було дивно. Не погано — просто ніби між ними знову була відстань, тільки вже не в кілометрах, а в думках.