Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

Горас і Невіл уклонилися і подалися східцями вниз, церемонний, боязкий, деренчливий, дипломатичний голос іще відлунював у їхніх вухах, а Моріс розглядав цих пещених, зморшкуватих, культурних дідусів і бабусь і з огидою думав, що їм треба було б пустити крови.

Треба було б пустити їм крови, це було б ще огидніше, ніж розчавити слимака, але сюди варто було заглянути. Кулемети прочесали б вулицю Руаяль повздовжнім вогнем, після цього кількоро днів вона стояла б пусткою, з вибитими шибками, з дірами від куль у дзеркалах, з перекинутими столиками на терасах кав'ярень, засипана друзками шкла; і над трупами кружляли б у небі літаки. А потім небіжчиків поприбирають, столики поставляють на місця, вибиті шибки поміняють на цілі, й тут знову завирує життя, вулицю заповнять кремезні чоловіки з грубими рожевими шиями, в шкіряних піджаках і картузах. Хоч що там кажи, а в Росії так і було. Моріс бачив світлини Невського проспекту; ця вулиця розкошів перейшла у власність пролетаріяту, тепер там гуляв робітничий клас, і його вже не приголомшували палаци та величні мости з каменю.

— Даруйте! — збентежено вигукнув Моріс.

Він штурхонув ліктем у спину якусь літню пані, і вона обурено зиркнула на нього. Він почувався стомленим і розгубленим — серед цих величезних рекламних панно, темних позолочених літер, що висіли на балконах, серед цукерень і взуттєвих крамниць, поміж колонами церкви Святої Магдалини годі було уявити якусь іншу юрму, ніж оця, де аж кишіло старими панями, що дріботіли собі кудись, та дітлахами в матроських костюмчиках. Сумовите золотаве світло, запах ладану, тяжкі, мов брили, кам'яниці, оксамитові голоси, стривожені й сонні обличчя, тоскне човгання підошов по асфальту — все це була реальність; Революція ж була всього лиш мрією. «Не треба було мені сюди приходити, — подумав Моріс, ображено зиркаючи на Зезету. — Місце пролетаря не тут».

Чиясь рука торкнула його за плече; він аж зашарівся од утіхи, впізнавши Брюне.

— Добридень, парубче, — усміхаючись, мовив Брюне.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс.

Долоня Брюне була так само тверда й мозоляста, як і його, і потиск її був міцний. Моріс глянув на Брюне й засміявся від полегшення. Він прокинувся; він відчував, що його оточують товариші, в Сен-Уан, в Іврі, в Монтреї, в самому Парижі, в Бельвілі, в Монруж, в Лавілет, — всі вони стоять пліч-о-пліч і готуються до вирішального наступу.

— Чого ти тут вештаєшся? — поспитав Брюне. — Ти що, без роботи?

— В мене відпустка, — трохи збентежено пояснив Морс. — Зезеті захотілося сюди прийти, бо вона колись тут працювала.

— А ось і Зезета, — сказав Брюне. — Салют, товаришко Зезето.

— Це Брюне, — сказав Моріс. — Ти читала його статтю, сьогодні вранці, в «Юманіте».

Зезета виклично подивилася на Брюне й простягла йому руку. Чоловіків вона не боялася, навіть якщо це були буржуї чи партійна еліта.

— Я знав його, як він був отакий, — сказав Брюне, показуючи на Моріса. — Коли він був у хорі «Червоних соколів», то, далебі, я в житті своєму не чув, щоб хтось так фальшивив. Врешті домовилися, що під час вуличних походів він тільки вдаватиме, ніби співає.

Вони зареготалися.

— Ну, то як? — поспитала Зезета. — Буде війна чи ні? Ви повинні це знати, на те вас і поставили там.

Дурнувате запитання, таке могла поспитатися лише жінка, та Моріс був їй вдячний, що вона це зробила. Брюне споважнів.

— Я не знаю, чи буде війна, — відказав він. — Та її не слід боятися: робітничий клас повинен знати, що шляхом угод її не відвернеш.

Він був меткий на язик. Зезета підняла на нього сповнені довірою очі й лагідно усміхалася. Моріс дратувався: Брюне говорив, наче з газети, й лише те, що писалося в газеті.

— Гадаєте, Гітлер злякається, якщо йому покажуть зуби? — поспитала Зезета.

Брюне прибрав офіційного вигляду, здавалося, він і не тямить, що в нього запитують його особисту думку.

— Цілком можливо, — відказав він. — Але хай що там станеться, з нами СРСР.

«Вочевидь, — подумав Моріс, — великі партійні пуріци отак ні сіло ні впало ніколи не стануть ділитися своїми думками з якимсь там механіком із Сен-Уан». Та все-таки він був розчарований. Він глянув на Брюне, й радість його згасла; в Брюне були грубі селянські руки, масивна щелепа й очі, які знали, чого вони хочуть; та на ньому був комірець із краваткою, на ньому був фланелевий костюм, тож серед буржуїв був він мов риба у воді.

У темній вітрині видніло їхнє відображення: Моріс угледів жінку без косинки і паруб'ягу в збитому на потилицю картузі та в робітничій блузі, що так і кидалася у вічі, — вони розмовляли з якимсь паном. Проте Моріс і далі стояв, застромивши руки до кишень, він не наважувався покинути Брюне.

— Ти так само працюєш у Сен-Манде? — поспитався Брюне.

— Ні, — відказав Моріс, — в Сен-Уані. Працюю в Лафлев.

— Он як? А я гадав, що ти в Сен-Манде! Монтером?

— Механіком.

— Добре, — сказав Брюне. — Добре, добре, добре. Що ж!.. Салют, товаришу.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс. Йому було ніяково, він почував якусь невиразну розчарованість.

— Салют, товаришу, — широко усміхаючись, відказала Зезета.

Брюне глянув їм услід. Їх уже затулила юрма, та над капелюхами ще видніли могутні плечі Моріса. Либонь, він обнімав Зезету за талію: його картуз торкався її пишних кіс, й отак, голова до голови, простували вони собі серед перехожих. «Непоганий хлопчина, — подумав Брюне. — А та мандрьоха мені не подобається». Він знову попростував собі вулицею, він споважнів і відчував, як йому дошкулять докори сумління. «Що ж міг я йому відповісти?» — подумалося йому. В Сен-Дені, в Сен-Уані, в Сошо, в Крезо незліченна безліч людей чекала з отакими ж тривожними і довірливими поглядами. Незліченна безліч отаких голів, круглих і твердих, мов капустини, необтесаних, грубих, справжнісіньких людських голів знай оберталися на схід, до Ґодесберґа, до Праґи, до Москви. І що їм відповідати? Можна тільки боронити їх; поки що це все, що можна для них зробити. Захищати їхнє повільне і в'язке мислення від усіх мерзотників, які хочуть збити його на манівці. Сьогодні матуся Боненґ, завтра Доттен, секретар профспілки вчителів, післязавтра півертисти — отака його доля; він до кожного з них піде, кожного змусить замовкнути. Матуся Боненґ дивитиметься на нього своїм оксамитовим поглядом і, вимахуючи своїми руками ідеалістки,