Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так і є.
— Другий помічник бухгалтера! — раптом простогнала Даґні, пригадавши ще дещо.
— А це що?
— Так назвав його доктор Стадлер. Ось ким став, на думку доктора Стадлера, його третій учень.
— Він мене переоцінив, — сказав Ґолт. — Я обіймаю набагато нижчу посаду за шкалою його стандартів і його світу.
Машина звернула на доріжку, яка вела до самотнього будинку, що височів на гірському кряжі над долиною. Даґні побачила попереду чоловіка, який квапився у напрямку міста. Він був одягнений у синій джинсовий комбінезон, а в руках ніс коробку для сніданку. У його швидких і різких рухах було щось невловно знайоме. Коли машина проминула його, Даґні вдалося кинути погляд на чоловікове обличчя, після чого вона сіпнулась назад, а вигук перетворився на крик, так боляче їй було рухатись і такого шоку завдало побачене:
— О, зупиніться! Стоп! Не дайте йому піти геть!
Це був Елліс Ваятт.
Чоловіки засміялись, але Малліґан зупинив машину.
— Ох, — ослаблено мовила Даґні, наче перепрошуючи, усвідомивши, що звідси Ваятт зникнути не міг.
Тим часом Ваятт уже біг до них: він теж її упізнав. Коли він ухопився за край машини, Даґні побачила його обличчя і молоду, сповнену тріумфу усмішку, яку раніше помічала всього лише раз: на платформі вузлової станції Ваятта.
— Даґні! Нарешті — і ви теж? Одна з нас?
— Ні, — сказав Ґолт. — Міс Таґґарт зазнала аварії.
— Що?
— Літак міс Таґґарт розбився. Ви не бачили?
— Розбився? Тут?
— Так.
— Я чув звук літака, але… — його збентеження перейшло у сповнену жалю, здивовану і товариську усмішку. — Розумію. Чорт, Даґні, це так безглуздо!
Даґні безпорадно дивилася на нього, нездатна об’єднати минуле з теперішнім. І так само безпорадно, як звертається людина вві сні до мертвого друга, з жалем промовляючи слова, не сказані за життя, промовила, пригадавши телефонний дзвінок, на який ніхто не відповів два роки тому:
— Я… намагалась із вами зв’язатися.
Він ніжно всміхнувся.
— Ми теж намагались із вами зв’язатись іще відтоді, Даґні… Побачимось увечері. Не хвилюйтесь, я не зникну. І не думаю, що зникнете ви.
Він усім помахав і рушив далі, розгойдуючи своєю коробкою для сніданку. Коли Малліґан завів машину, Даґні підвела очі й побачила, що Ґолт уважно за нею спостерігає. Її обличчя посуворішало, наче вона визнала весь пережитий біль і тепер намагалася захиститись від імовірного вдоволення, яке він міг відчути від цього.
— Добре, — сказала Даґні, — я вже розумію, свідком якого приголомшливого шоу ви хочете мене зробити.
Але на його обличчі не було ні жорстокості, ні жалю — тільки спокійне усвідомлення справедливості.
— Наше перше тутешнє правило, міс Таґґарт, полягає у тому, що кожен мусить дивитися на все власними очима, — відповів він.
Машина зупинилася навпроти будинку, що стояв на певній відстані від решти. Це була будівля з грубих гранітних блоків, а більша частина передньої стіни складалася зі скляних шиб.
— Я викличу лікаря, — сказав Малліґан, від’їжджаючи, а Ґолт тим часом поніс її стежкою до будинку.
— Це ваш будинок? — запитала Даґні.
— Мій, — відповів він, штовхаючи двері.
Переступив поріг і заніс її до осяйного простору вітальні, покресленого стрілами сонячного світла, націленими у стіни з полірованих соснових дошок. Даґні побачила меблі ручної роботи, оголені крокви на стелі, арковий перехід до кухні з грубими полицями, непокритим дерев’яним столом і вражаючою блискучою хромованою поверхнею електричної плити. Місце вирізнялося примітивною простотою хатинки колоніста, тут було тільки найнеобхідніше, але це був надзвичайно сучасний мінімалізм.
Він проніс її крізь сонячні промені й поклав на ліжко у невеличкій кімнаті для гостей. Даґні зауважила відчинене над косими кам’яними сходами вікно і сосни, що стриміли у височінь, а ще — крихітні рисочки, схожі на вирізьблені на дерев’яних стінах написи: кілька розкиданих ліній, накреслених, здавалося, різними особами; розібрати слів їй не вдалося. Даґні поглянула на інші напіввідчинені двері — вони вели до його спальні.
— Я тут як гостя чи як полонянка? — запитала вона.
— Вибір за вами, міс Таґґарт.
— Я не можу вибирати, маючи справу з незнайомцем.
— Це ж не так. Хіба ви не назвали на мою честь залізничну гілку?
— Ох!.. Справді… — ще одна ланка ланцюжка стала на місце. — Так, я…
Даґні дивилася на цю високу постать із вигорілим на сонці волоссям, стримуваною усмішкою і безжально проникливим поглядом — і пригадала всю ту боротьбу заради прокладання лінії, і літній день, коли нею рушив перший потяг. Вона думала: якщо постать людини можна було б використати як емблему її лінії, то перед нею — саме та постать.
— Так… Назвала… — і раптом вона пригадала все решту і додала:
— Але я назвала її на честь ворога.
Він усміхнувся.
— Із цією суперечністю, міс Таґґарт, раніше чи пізніше вам доведеться розібратися.
— Це ж ви… правда? Це ви зруйнували мою лінію…
— Ні, це зробила суперечність.
Даґні заплющила очі. А за мить запитала:
— Які з історій, що мені їх доводилося про вас чути, правдиві?
— Усі правдиві.
— Ви самі їх поширювали?
— Ні. Навіщо? Мені ніколи не хотілося, щоб про мене говорили.
— Але ж ви знаєте, що стали легендою?
— Так.
— Молодий винахідник із моторобудівної компанії «Двадцяте століття» — ось реальна підстава для легенди, правда ж?
— Так, ця точно реальна.
Забракло самовладання, щоб промовити це байдужо; їй перехопило дух, а голос майже перейшов на шепіт:
— А той двигун… двигун, який я знайшла… це ви його зробили?
— Так.
Вона не змогла приховати своїх емоцій, зводячи голову догори.
— Таємниця трансформації енергії… — почала вона і зупинилась.
— Я міг би розкрити її вам за п’ятнадцять хвилин, — мовив він у відповідь на відчайдушне неозвучене благання, — але на світі не існує такої влади, що могла б змусити мене це розповісти. Якщо ви розумієте це, то зрозумієте і все решту, що вас бентежить.
— А той вечір… дванадцять років тому… весняний вечір, коли ви покинули збори шести сотень убивць — це теж реальна історія?
— Так.
— Ви сказали їм, що зупините двигун цього світу.
— Сказав.
— І що ви зробили?
— Нічого не зробив, міс Таґґарт. І це вся моя таємниця.
Вона досить довго дивилася на нього мовчки. Він стояв, очікуючи, ніби читав її думки.
— Руйнівник… — промовила вона зачудовано
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.