Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

РОЗДІЛ III

Змалку найчастіше мені снилося, що я зовсім маленька дитина й лежу скорчившись у чомусь, ніби в кублі, звитому з гілля. Часто я цілими годинами лежав горілиць і дивився, як сонячне світло грає, пробиваючись крізь зелене листя, колихане вітром. Бувало, що він дужчав, і тоді колихалося й моє кубло.

І завше, лежачи в кублі, я мав чудне відчуття, що підо мною страшенна безодня. Я ніколи не бачив її, ніколи не висовувався на край кубла, щоб зирнути вниз, але я знав про неї, я боявся тої безодні, що весь час чигала підо мною загрозливо, мов паща всежерного страховища.

Такі сни, що в них я спокійно лежав, — сни радше про стан, аніж про дії чи пригоди, — спилися мені малому дуже часто. Та раз у раз у ті сновиддя вдиралися раптом якісь чудні видива, страшні події, грім і завивання бурі, або ж розгорталися перед очима якісь незнані краєвиди, що я зроду таких не бачив на яві. Виходили якісь плутані кошмари. Я нічогісінько не міг зрозуміти, бо в них не було ніякої послідовності.

Як бачите, сни мої не були доладні. То я був немовлям Молодого Світу й лежав у своєму кубельці на дереві; а за хвилину я вже був дорослою істотою того світу й бився з гидким Червонооком, а ще за хвилину обережно скрадався до води, на гаряче сонце. Події, розділені в тому Молодому Світі цілими роками, проходили передо мною за кілька хвилин чи навіть секунд.

Кажу, що то була безладна мішанина, але вам я тієї мішанини не накидатиму. Тільки коли я дійшов літ і переснив тисячі таких снів, ті видива вклались у якусь систему й стали для мене виразні й зрозумілі. Бо тоді я вже орієнтувавсь у часі й умів розставити всі пригоди й події моїх снів у тій послідовності, як вони відбувалися. Так я спромігся відтворити зниклий Молодий Світ, яким він був тоді, коли в ньому жив я, або, краще сказати, моє друге «я». Різниця не має ваги, бо я нинішній, сучасний, теж вертався в минуле й жив тим прадавнім життям разом зі своїм другим «я».

Оскільки це не якесь педантичне наукове дослідження, задля зручності вашої я зв’яжу окремі ті уривки в ціле оповідання. Бо крізь усі мої сновиддя проходять деякі спільні ниточки. Ось, наприклад, моє товаришування з Клаповухом. Або ворогування з Червонооком чи любов Прудкої. Загалом, я певен, вийде доладне й цікаве оповідання, що сподобається вам.

Матір свою пам’ятаю я не дуже. Мабуть, найперша моя згадка про неї — і, напевно, найяскравіша — така: я лежу на землі — вже трохи більший, ніж коли був у кублі, хоч іще й зовсім безпорадний. Я качаюсь по сухому листі, бавлюся ним, щось курникаю, повискую. Сонечко гріє, мені тепло, приємно, я радий. Я лежу на чистій галявинці посеред кущів і якогось схожого на папороть зілля, а наді мною й навколо — лісова гущина, стовбури та зелене віття.

Враз до мене доліта якийсь згук. Я підводжусь і наслухаю сидячи. Курникання завмирає в мене в горлі, я сиджу, немов закам’янілий. Згук чимраз ближче — наче рохкає свиня. Ось уже чути, як щось продирається кущами. Ось заколихалась папороть; ось вона розступилася і вигулькнули блискучі очка, довгасте рило й білі ікла.

Це дикий кабан. Він зацікавлено втупив у мене очиці і, рохкаючи, переступає передніми ногами та мотає головою; папороть колишеться. Я все сиджу, мов скам’янілий, дивлюсь на нього не кліпаючи, і серце мені холоне з жаху.

Видимо, умовкнувши й не ворушачись, я вівся саме так, як слід. Інстинкт не велів кричати перед лицем небезпеки. Отож я сидів і ждав не знати чого. Розсуваючи папороть, кабан видибав на галявинку. Тепер йому в очах горіла не цікавість, а тільки зажерливість. Грізно мотаючи головою, він приступив ближче, ще ближче.

Тоді я скрикнув — чи радше вереснув. Я не можу описати точно того вереску, але був він пронизливий і страшний.

І знову я, здається, зробив саме те, що й слід було в ту хвилину. Бо звідкілясь, зовсім зблизька, пролунав крик мені на відповідь. Мій вереск, очевидячки, на мить збентежив кабана, і, поки він стояв, вагаючись та переступаючи ногами, на галявину вискочило ще щось. То була моя мати.

Вона нагадувала великого орангутанга чи шимпанзе, але водночас виразно відрізнялася від них. Була не така волохата, дебеліша, руки мала коротші, а ноги міцніші. Одежі, звісно, на ній не було ніякої,— тільки природна шерсть. Ще можу додати, що в люті вона ставала чиста фурія.

І ось такою фурією вискочила вона до нас. Вона скреготіла зубами, страшенно викривлялася, гарчала й раз у раз різко, пронизливо вигукувала щось ніби «х-ха! х-ха!». Поява її була така несподівана, і вигляд такий лютий, що кабан зараз наїжився, готовий боронитися, коли вона підскочила до нього. У ту ж мить мати відстрибнула до мене. Я вже знав, що мені робити. Враз кинувся до неї, обхопив її за поперек, учепився в неї руками та ногами — бо вмів триматися ногами не згірше ніж руками. Я відчував, як їй від зусилля напружились і м’язи, і шкура.

Підстрибнувши догори, вона вхопилась обома руками за гілляку, що звисала над нами. І саме вчасно, бо за мить кабан очутився від здивування, клацнув іклами й пролетів під нами, заревівши, мов сурма. То був поклик. На відповідь кущі та папороть зашелестіли з усіх боків, і на галявину збіглися дикі свині — десятків зо два. Але мати вже гойдалася на грубій гілляці, футів за дванадцять над землею. Я держався за неї, і, примостившись там, ми були безпечні. Та мати ще лютувала. Вона джерготіла, верещала, сварилася на свинячу зграю, що, наїжившися, скрегочучи зубами, обступила дерево. Я теж, тремтячи, дививсь униз, на розлючених звірів і кричав, наслідуючи матір.

Раптом здалеку почулись такі самі покрики, тільки басовитіші, немов якийсь потужний рев. Щохвилини він гучнішав, і незабаром я вгледів його — мого батька, що поспішав до нас. Принаймні згодом я дійшов висновку, що то мусив бути мій батько.

Не скажу, щоб він, як на батька, був дуже привабливий. Він здавався