Читати книгу - "Армагед-дом"

Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі.

— Очманів?! Зараз як закричу…

— Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що?

— Пусти!

— Та перестань…

— Пусти, кажу!

Вона все ще сподівалася на його розсудливість і не наважувалась вириватися насправжки. І закричати теж не наважувалась, а потім уже було пізно, бо Славко затулив їй рота своїм ротом, і важко стало не те що видавати звуки — дихати. А коли він заходився стягувати з неї колготки і було зрозуміло, що все це — не гра, у Лідки раптом не стало сил. Тепер вона пручалася ледь-ледь, і Славкові, певно, здавалося, що дівчина опирається лише для годиться.

— Пус…ти… іді…от…

У двері постукали.

Новий жах додав Лідці сили. Вона вирвалась. Навкарачки відповзла вбік, натягла колготки, гарячково обсмикала спідницю. Губи її пекли й боліли — здавалося, рота розірвали до вух, як у клоуна.

— Зарудний, відчини, будь ласка. Я знаю, що ти тут.

Голос завучки, і досить роздратований.

— Зарудний, відчини негайно!

Лідка зацьковано роззирнулась. Під стелажами не сховаєшся, двері у спеціальну залу замкнені на кодовий замок. І Славко сполошився, видно, он як збліднув, навіть губи трусяться.

— Не-гай-но! Або матимеш неприємності, чуєш?!

Стукіт підборів по паркету; іще чиїсь голоси. Скільки їх там зібралось? І коли порозходяться?!

Славко точно вирішив не відчиняти. І їй махнув рукою, мовчи, мовляв, сиди як миша, минеться…

— Принесіть другий ключ! — голос завучки був як струна. — Єлизавето Павлівно, другий ключ, будь ласка…

Лідка встигла подумати, як легко проходять звуки крізь укріплені двері Музею. Клацнув замок, і двері повільно, як у жахливому сні, почали відчинятися.

Славко вже стояв, притиснувши одну долоню до обличчя, а другу до грудей, ніби наважившись в останню мить симулювати серцевий напад.

А Лідці не було чого симулювати. Вона сиділа під вітриною, під рештками загиблої цивілізації, й дивилася на себе ніби збоку — на перелякане, розхристане, з розпухлими губами дівчисько.

Увійшли завучка, технічка, математичка, директор. Якийсь час було тихо, потім завучка глухим голосом промовила:

— У святому для нас місці…

На Славка майже не дивилися.

Маму було шкода.

Мамі Лідка розповіла, як усе було насправді, та легше від цього не стало. Брат демонстративно не бажав розмовляти з пропащою сестрою, батько ходив пригнічений і мовчазний, зате Яна ніяк не могла стримати язика:

— Дурепа! Кретинка! Що в тебе в голові — ганчір’я?! Дострибалася, дурепо, от вилетиш із ліцею, от потрапиш у двісті п’яту… Панькалися з тобою, няньчилися з тобою, виняньчили тебе… Дебілку, імбецилку, ідіотку…

— Замовкни, — стомлено казав батько, і Яна змовкала, і заведений мотор усередині її працював ухолосту аж дві хвилини, а потім мовчання вичерпувалося й усе починалося спочатку:

— Дурепа… Кретинка… Хвойда мала… До чого ти матір довела…

Батько тричі ходив до директора. Нібито мали виключити обох — і Зарудного, і Ліду, але вже від початку зрозуміло було, що на Славка у ліцейських начальників рука не здійметься. У Славка надто відомий батько. Академік і депутат.

Лідці не ставало сил сидіти вдома, але й вештатися вулицями було небезпечно — ще зустрінеш знайомого чи однокласника. До ліцею вона боялася підходити на гарматний постріл, а тому від самого ранку йшла на берег, залазила в скелі й сиділа, зіщулившись, на уламках чи то колод, чи то щогл, роз’їдених сіллю, почорнілих, колись поглинутих, а потім викинутих морем.

Кілька разів їй випадало бачити дальфінів — далеко від берега, цілком безпечно, та все одно нервовий холод пробирав до кісток. Утім, вона й без того мерзла; от захворіти б і померти. Лідчин день народження пройшов буденно й безрадісно. Чотирнадцяте жовтня, знову середа. До призначеного часу лишилося сім місяців і три тижні.

Замість обіцяних роликових ковзанів їй подарували коробку цукерок і якісь нудні книжки. Піввечора вона проплакала, сховавшись під ковдрою, — чи через ковзани, чи через ліцей, чи через близьку й невідворотну смерть.

А за тиждень виявилося, що, раз виключити Зарудного немає жодної можливості, то й Сотову не чіпатимуть. Полаяли, винесли догану — і хай пам’ятає добре до неї ставлення.

Батько прийшов із ліцею знервований, але рум’яний і з блиском в очах. Минулося, сказав він мамі. Замовкни, сказав він Янці, що була підхопилась. Лідці усміхнувся, скуйовдив волосся, минулося, мовляв, збирайся завтра в ліцей…

Лідка уявила, як увійде до свого класу. Як сяде за першу парту поруч із Рисюком. І двадцять пар очей роздивлятимуться її, ніби вперше побачили.

Вона звірилася з розкладом — двадцять перше жовтня, середа — і поскладала в торбу книжки. Але пішла не в ліцей, а до моря.

Хмари мінилися багатьма відтінками сірого, здавалося, що небо вкрите брудним настовбурченим пір’ям і було схоже на лежалу дохлу чайку. З моря дув недобрий вітер; Лідка сховалася серед каміння й розгорнула книжку. Роман «Бідна Анна» належало прочитати за програмою ще минулого літа, це був найнудніший у світі роман, але Лідка читала, продираючись крізь довгі описи природи й геть уже нескінченні монологи. Героїня не могла мати дітей, а дітородний період циклу спливав, і її чоловік збирався кинути її заради іншої; Лідка перегортала сторінки, майже нічого не тямлячи. Що за проблеми в цих персонажів, адже вони щасливо пережили свою мригу, теперь на них чекає два десятки років безтурботного життя…

А в Лідки — сім місяців і два тижні.

В остаточний апокаліпсис вірять лише ідіоти. А вона, Лідка, вивчала історію. Вона розумна.

Літери зливалися перед очима.

Близько полудня з усіх боків у бухту стяглися патрульні катери. Вони стояли далеко від берега, там, де Лідці траплялося бачити дальфінячі спини. Чорні силуети витяглися вервечкою від миса до миса. Кораблів було не менш як двадцять; із боку бази ЦО з’явилися два гелікоптери. Покружляли над морем, погуркотіли, полетіли; Лідка встала, щоби скоріше піти.

— Що ти тут робиш?

Від несподіванки торба ледь не вискочила з Лідчиних рук. Патрульні виникли ніби з-під землі — двоє солдатів і офіцер, озброєні, в камуфляжі.

— Дівчинко, що ти тут робиш?!

— Прогулюю уроки, — сказала Лідка тихо.

Патрульні перезирнулися. Здається, чесна відповідь налаштувала їх трохи миролюбніше.

— Оголошено військовий стан, — різко повідомив офіцер. — Діти повинні сидіти вдома.

Лідка міцніше стиснула торбу. Губи почали тремтіти раніше, ніж значення сказаного дійшло до неї.

— Як… що ж…