Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

Тут обізвався Джордж:

— А влаштуймо-но прогулянку річкою.

Мовляв, у нас там буде все, чого ми так прагнемо: свіже повітря, моціон, тиша і спокій; постійна зміна навколишньої природи допоможе нам позбавитися від непотрібних думок (навіть тих, що є в Гарріса), а фізична праця додасть хорошого апетиту та зміцнить сон.

Гарріс зауважив, що, на його думку, Джорджеві не слід вдаватися до будь-чого, що зробило б його сон міцнішим, ніж зазвичай. Це вже могло б бути дещо небезпечним.

Він додав, що, коли взяти до уваги те, що доба, як улітку, так і взимку має лише двадцять чотири години, він не дуже добре розуміє, як це Джордж збирається спати більше, ніж він це робить тепер. Та якщо він все ж таки СПАТИМЕ більше, то з таким самим успіхом він міг би й померти, ще й зекономити при цьому на харчах і витратах на житло.

Однак Гарріс сказав, що як на нього, то річка йому «саме в раз». Можливо, коли б у два рази, то воно було б і краще, та, коли всі так говорять, то воно, напевно, добре.

Мені вона також була «саме в раз», і ми з Гаррісом в один голос сказали, що Джордж добре придумав. Ми сказали це так, що могло видатися, ніби ми зовсім не сподівалися, щоб Джордж міг висловити таку розумну пропозицію.

Єдиний, хто не був у захваті від цієї пропозиції, — це Монморенсі. Але річка нашого Монморенсі не приваблювала ніколи.

— Хлопці, все це дуже добре для вас, — казав він, — вам це до вподоби, а мені — ні. Нічого мені там робити. У пейзажах я нічого не тямлю, не курю. Якщо десь навіть і попадеться мені на очі якийсь щур, то ви ж не зупинитесь, а коли я засну, ви будете казитися біля човна і викинете мене у воду. Якщо ви хочете знати мою думку, то все це я назвав би надзвичайною дурістю.

Але нас було троє проти одного, і пропозицію було прийнято.

РОЗДІЛ II

Обговорення планів. Принади життя під відкритим небом у місячні ночі. Те саме, коли вночі йде дощ. Ми дійшли компромісу. Перші враження від Монморенсі. Побоювання про те, чи не занадто він добрий для цього світу. Побоювання поступово розвіюються як безпідставні. Засідання відкладено.

Ми дістали карти і почали обговорювати наші плани. Вирішили, що вирушаємо наступної суботи з Кінґстона. З самого ранку ми з Гаррісом спустимося до річки і вже на човні піднімемося до Чертсі. А Джордж, котрого до обіду з міста не витягти (щодня Джордж із десятої до четвертої спить у якомусь банку, і лише в суботу його будять і виставляють звідти о другій), зустріне нас там.

Де ми будемо ночувати — просто неба, чи в якихось готелях?

Я і Джордж були за те, щоб просто неба. Нам здавалося, що так ми зможемо краще відчути природу, насолодитися свободою, словом, буде щось таке, патріархальне.

Мало-помалу золоте кружало втомленого сонця ховається в гущі холодних, сповнених смутку хмар. Замовкають, немов діти у журбі, птахи, припиняють свої співи. І тільки жалібний крик куріпки та скрипуче кректання деркача час від час порушують первісну тишу, яка щільно окутала річище. У потемнілих водах, сумно зітхаючи, намагається востаннє побачити себе згасаючий день.

По обидва береги із темного лісу, що вже втратив свої обриси, незліченою ордою нічних привидів, крадучись, беззвучно насуваються сірі тіні, намагаючись прогнати залишки світла. Невидимою ордою вони мовчазно проходяться понад осокою та очеретом, що з тихим шелестом повільно колихаються вздовж берегів. Світ поринає у темряву, і ніч, сидячи на похмуро-величному троні, розпускає свої чорні крила, запалює у своєму примарному палаці тьмяні вогники зірок і у мовчазній величі запановує над ним.

Ми відтягли свого невеличкого човна до тихої затоки, встановили намет, приготували і з'їли нашу нехитру вечерю. Набито і підпалено люльки, і, немов тиха мелодія, лине бесіда. У перервах між нашою розмовою чути, як бавиться з човном річка, і нам здається, ніби вона розповідає старі дивні казки, відкриває свої таємниці і наспівує старих дитячих пісеньок, яким уже тисячі років і яких вона співатиме ще тисячі років. Аж поки її голос не стане хрипким і старечим. Нам, хто вже навчився любити її мінливу подобу і хто так часто намагався пригорнутися до її ніжних грудей у пошуку затишку, чомусь здається, що ми її розуміємо. Але навряд чи зможемо ми звичайними словами передати все те, що чуємо.

І ось ми сидимо там, біля річки, і місяць, що також закоханий у неї, нахиляється, аби поцілувати її ніжним цілунком, простягає свої срібні руки, щоб обійняти її. Ми дивимось, як вона пливе, то наспівуючи, то щось нашіптуючи, пливе до свого короля — до моря. І так триватиме, доки не затихнуть наші голоси, доки не згаснуть люльки, доки ми, прості, звичайні, доволі молоді люди, не починаємо відчувати, що нас наповнюють якісь дивні, то сумні, то солодкі, думки. Нам уже не хочеться навіть розмовляти, ми сміємося і, підіймаючись, вистукуємо попіл із наших згаслих люльок, говоримо одне одному «На добраніч» і, заколисані плюскотом води та шелестом дерев, вкладаємося спати. Величезні зірки мовчазно сяють над нами, і нам здається, що земля знову юна і прекрасна. Така, як вона була задовго до того, як століття переживань і суєти вкрили зморшками її чисте обличчя, як гріхи та нерозсудливість її дітей змусили постаріти її любляче і ніжне серце, яким воно було в ті далекі дні, коли вона, немов молода матір, пестила нас, своїх дітей, пригортаючи до грудей. До того, як припудрена цивілізація, з її удаваністю та в'їдливими глузуваннями, хитрощами звабила нас, змусивши покинути її ніжні руки, і спонукала нас соромитися того простого життя, яким ми жили, коли були з нею в її скромному і водночас величному будинку, в якому багато тисячоліть тому народилося людство.

Гарріс запитав:

— А що, коли піде дощ?

Немає нічого такого, що могло б викликати в Гарріса бодай якесь піднесення. Не поетична він натура.

Прагнути дістати зірку з неба — це не для нього. Не буває так, щоб ні з того ні з сього на очі йому наверталися сльози. Якщо в Гарріса в