Читати книгу - "Графиня"

Справді, зовсім інша, подумав я, пригадавши вчорашню вечірню прогулянку з Інгою. Але сьогодні я був сам. Звісно, я міг покликати із собою Інгу, але не її присутність була мені потрібна сьогодні.

Найперше я оглянув те місце, де вночі бачив білу жінку. Чи жінку в білому. Я не міг би до пуття сказати, що я там шукав. Може, просто чиїсь сліди, може, шматок її білої сукні чи жмутик волосся, може, якийсь потаємний знак, який би вона мала залишити.

Біля одного з дерев я зіткнувся з чоловіком приблизно мого віку чи трохи старшим. Він пильно оглядав місцевість, придивляючись до гілок дерев, до гілля і листя, збитого вночі грозою.

«Невже він шукає те саме, що і я?» — думка мене трохи збентежила, я спинився й уважніше подивився на чоловіка. Він мав тонкі інтелігентні риси, виразні зморшки, мішки під очима і ледь-ледь сутулився. На щоці з правого боку виднівся невеличкий світлий шрам, либонь, порізався під час гоління.

— Ви також вночі її бачили? — спитав я, коли ми обдивилися один одного.

— Даруйте, про що ви? — вимовив чоловік глухуватим голосом, але по тому, як він відвів погляд, було видно, що він мене зрозумів.

«Отже, це не фантом, не видіння, не витвір моєї уяви, — подумав я. — Але чому це мало бути витвором у'яви, якщо й Інга бачила?»

Проте я не міг позбавитися першої своєї вранішньої думки — начеб Інга просто мене спершу тільки потішила, підігравала мені. Атож, я з її вуст чув не те, що хотів почути. Така химерність потім стала частинкою загадки про жінку, яку я бачив (таки бачив) уночі. Якийсь зв’язок наче виник між її з’явою й існуванням Інги в моєму житті.

— То ви нічого не бачили, кажете? — спитав я ще раз чоловіка іронічно і в той же час погрозливо.

Він знизав плечима. Острах в його очах перемішався з насторогою. Він узяв пальцями, на одному з яких зблиснула тонка яскраво-жовта обручка, гілку молодого дубка і струсонув на землю рештки нічного дощу. Цим жестом немовби захищався чи прагнув поставити між нами хоча б якийсь заслін.

Я намагався пригадати, чи бачив цього чоловіка в пансіонаті. Таки, здається, бачив. Він сидить, якщо не помиляюся, в іншому кінці зали на обідах, а на вечері не ходить. Так, то він, я не помилився.

Тут я пригадав слова Інги: «Он там сидить чоловік, з яким ми відпочивали позаминулого літа в цьому пансіонаті».

— Відпочивали? Удвох? — перепитав я тоді, коли почув ці її слова.

— Ні, просто я пригадала, що він теж відпочивав тоді. Навіть якось намагався залицятися до мене.

— Залицятися до тебе? — вигукнув я обурено. — Я його вб’ю.

— Заспокойся, — засміялася Інга. — Він зовсім не в моєму стилі.

— А який же стиль тобі подобається?

— Ти — мій стиль, — сказала Інга.

Вдруге чи втретє я тоді подумав, що Інга схожа на якусь жінку, яку я колись бачив, зустрічався, знав. Але хто ж то був? Кілька разів повертався я до цієї думки, але так нічого й не зміг пригадати.

«Це обличчя, м’який овал, виразні очі, всередині яких наче причаївся хтось, кого ти добре знав («Добре знав? Ще одна химера до мого враження», — подумав тоді я) і хто видивився щось тільки йому відоме у твоїх очах, — усе це могло належати колись аристократці», — подумав я і спитав Інгу, чи вона не з якогось дворянського роду.

— Звідки? — засміялася знову Інга. — Мама була вчителькою, це так, але бабуся із села, проста селянка, а по татові бабуся й дідусь — міські пролетарі.

Я тоді ледве не запитав, чи Інга позаминулого літа так само крутила з кимось роман, як тепер зі мною? Але стримався, бо подумав, що це може її образити.

— Ви даремно тут щось шукаєте, — сказав чоловік. — Даремно, бо…

Він змахнув рукою, безнадійно, якось так, наче саме в цю мить переконався, що в чомусь гірко помилявся. Одвернувся і рушив через ліс. Я наздогнав його.

— Що ви хотіли сказати? — спитав я, коли, схоплений за плече, він повернувся до мене мовби застиглим, закам’янілим обличчям.

— Яке це має значення? — він промовив ці слова автоматично, знехотя, наче неживий. — Ви мене, що, не зрозуміли? Жінки цієї не існує в природі.

— Але ж її бачили чимало людей, — заперечив я. — Принаймні з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинація?

— Не знаю, — сказав чоловік. — Але знаю інше. Хочу, щоб ви мені дали спокій. Ми все одно залишимося з вами кожен при своїй думці.

Він пішов. Цього разу я не став його ні спиняти, ні наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спізнююся. «Куди?» — спитав я себе і не отримав відповіді. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловіка не стало видно. Наче боявся, що він перешкодить мені спускатися до моря. Можна було, звісно, спокійно піти собі заасфальтованою доріжкою, але я не любив ходити нею. Хіба що з Інгою. А проте, мені вдалося й Інгу кілька разів підбити спускатися й підніматися по ледве помітній стежині, що підступною сіро-рудою змією петляла між деревами, спускаючись все нижче і нижче. Підступною тому, що вона порозставляла пастки то у вигляді східців, про які треба було знати, щоб не полетіти стрімчака униз, а то й узагалі ямок, ступивши у які кілька відпочивальників за сезон (про що нас попереджали при поселенні в пансіонат) набивали собі синяки, а декотрі й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме по стежці, ігноруючи безпечну, але довшу доріжку. Може, за звичкою не мали зайвого часу, а може, як і мене, вабило п’янке відчуття небезпеки, начеб моєї особистої небезпеки, прохолодну невидиму руку якої я відчував на своїй долоні за весь час першого спуску.

Тепер же я добре знав, де треба стишити хід, де пильніше дивитися під ноги, а де майже навмання переступити затаєну ямку-пастку. Тож я подолав стежку доволі швидко. Вітер внизу був так само злий і холодний, як і нагорі, навіть ще зліший. Там, угорі, його гасив ще ліс, серед якого був розташований пансіонат, а тут він шмагав обличчя, змушував опускати повіки і забивав подих, мовби намагаючись прицвяхувати нечисленних відпочивальників, котрі відважилися спуститися вниз, незважаючи на негоду, до прибережних скель.

Я обмінявся кількома словами із жінкою, котра жила в сусідній кімнаті поруч з Інгою.

— Ви самі? — спитала вона, мовби я міг засунути Інгу кудись до кишені.

— Вітер, — сказав я.

— Авжеж,