Читати книгу - "Поштамт"

Настав і минув полудень. Без обіду. Я був на четвертій чи п’ятій ділянці. Навіть сухого дня маршрут був би неможливим. А цей настільки неможливий, що навіть у голові не вкладалося.

Зрештою я змок так, що подумалося — тону. Знайшов ґанок, що лиш трохи підтікав, став там і спробував підкурити цигарку. Десь тричі спокійно затягнувся, доки не почув позаду голос старенької:

— Поштарю! Поштарю!

— Так, мем? — спитав я.

— У ВАС ПОШТА МОКНЕ!

Глянув на лантух — справді, трясця йому, торбу я не закрив. Крапля чи дві впали з діри в піддашші.

Пішов далі. Матері твоїй хиря, думалось, тільки довбограник винесе те, що на мене навішали. Оце знайду телефон, скажу їм приходити за поштою, і в труні я бачив таку роботу. Джонстон переміг.

Щойно я вирішив звільнитися, як враз полегшало. Крізь дощ я розгледів будівлю біля підніжжя пагорка, і скидалося на те, що в ній мав бути телефон. Я був на схилі. Як зійшов донизу, побачив, що то маленька кав’ярня. Там працював обігрівач. Гаразд, хай йому грець, бодай обсушуся. Зняв дощовик, жбурнув лантух із листами на підлогу й замовив чашку кави.

То була геть чорна кава. Розведена кавова гуща. Найгірша кава, що будь-коли мені траплялася, та вона була гарячою.

Я видудлив три чашки і сидів там годину, доки не висохнув повністю. Тоді визирнув надвір: дощ припинився! Я вийшов, піднявся на пагорок і знову почав розносити пошту. Неквапно завершив маршрут. На дванадцятій ділянці я вже йшов у сутінках. Коли я повернувся на дільницю, уже споночіло.

Службовий вхід було замкнено.

Я погрюкав у бляшані двері.

З’явився маленький сонний черговий і відчинив двері.

— Де тебе дідько носив? — гаркнув він.

Я пройшов до сортувального ящика й скинув промоклий лантух із тим, що мало повернутися відправникам, тим, що відмовилися брати, і поштою до розсилання. Зняв свій ключ і підкинув його в бік ящика. Отримуючи та здаючи ключ, треба було розписуватись. Начхати. Черговий так і стояв.

Я глянув на нього.

— Хлопче, скажеш зараз бодай слово чи хоч би чхнеш — Бог мені в поміч, я тебе вб’ю!

Хлопець не сказав нічого. Я хряснув дверима.

Наступного ранку я чекав, що Джонстон обернеться і щось вергне. Він же вдавав, наче нічого не трапилось. Дощ припинився, і всі штатні враз одужали. Камінчик відіслав додому без платні трьох тимчасовців і мене серед них. Я майже полюбив його за це.

Я повернувся додому й прилаштувався біля теплої Беттіної дупи.

11

Проте невдовзі знову задощило. Камінь відіслав мене на штуку, що звалася Недільним зібранням, і якщо це нагадало вам про церкву — забудьте. Береш у Західному гаражі вантажівку та планшетний нотатник. У нотатнику зазначено, на яких вулицях та коли саме ти маєш бути, як дістатися наступної скриньки, звідки маєш забрати пошту. Типу 14:32, ріг Бічер та Авалон, ЛЗ Р2 (що означає три квартали наліво, два направо), 14:35, і тільки диву даєшся, як можна забрати пошту з однієї скриньки, проїхати п’ять кварталів за три хвилини й закінчити з витрушуванням іншої скриньки. Часом на саме звільнення недільної скриньки йшло три хвилини. До того ж, нотатники не відзначалися достовірністю. Вулиця могла бути записаною там провулком, а провулок — вулицею. І ти гадки не маєш, де ти.

То був один із тих тривалих дощів, коли лило не те щоб дуже, проте безупинно. Місця, якими їхав, були мені невідомі, та принаймні було вдоста світла, щоби читати планшет. Але чим більше сутеніло, тим важче було щось роздивитися у світлі щитка керування чи розгледіти скриньки, що з них мав вийняти пошту. Крім того, на вулиці прибувала вода, і кілька разів я вмочувався по кісточки.

Потім щиток керування згас. Нотатника вже не почитаєш. І жодного уявлення, де я був. Без нотатника я наче хлоп, що заблукав у пустелі. Однак у дечому мені ще щастило — поки що. Мав дві коробки сірників, і, перш ніж їхати до наступної скриньки, я запалював сірник, запам’ятовував напрямок руху й рушав. Удалося нарешті перехитродупити напасть, цього небесного Джонстона, що позирає вниз, спостерігаючи за мною.

Потім я завернув за ріг, вистрибнув спорожнити скриньку, а як повернувся — нотатник ЩЕЗ!

Джонстоне на Небесах, змилуйся. Я загубився в темряві й дощі. Що я — справді якийсь ідіот? Сам винен, що трапляється таке паскудство? Можливо. Можливо, я божевільний, і мені пощастило, що живим зостався.

Нотатник було прикручено дротом до щитка керування. Я так собі подумав, що його могло винести з вантажівки на останньому різкому повороті. Я закатав ногавиці до колін, вибрався з машини і почалапав крізь фут води. Було темно. Хріна з два я знайду цю кляту штуковину! Ішов, запалюючи сірники, проте нічого, нічого. Попливло собі геть. Як дістався рогу, мені вистачило клепки зважити, куди рухається течія, і йти за нею. Я побачив щось, що пливло нею, запалив сірник… Це був ВІН! Нотатник. Неймовірно! Ледь його не розцілував. Повернувся, забрався до вантажівки, розкатав ногавиці і намертво прикрутив нотатник до щитка. Звісно, я вибився з графіка, але принаймні знайшов їхній сраний нотатник. Не загубився на задвірках Ніщо. Не дзеленчав у двері та не питався, як мені дістатися до гаража поштамту.

Я вже чув якогось вигранця, що огризається зі свого теплого передпокою:

— Добре, добре. Ви працівник поштової служби, чи не так? І що, ви не знаєте шляху до вашого власного гаража?

Тож я собі їхав, запалював сірники, стрибав до водяних вирів і спорожнював скриньки для збору листів. Я втомився, зголоднів і маявся похміллям — утім, я завжди був таким — і прямував крізь утому, наче крізь воду. Не полишали думки про гарячу ванну, гарні ноги Бетті і — дещо, щоб змусити мене рухатись, — образ мене, що сидить у м’якому кріслі з випивкою в руці, коли підходить песик, і я поскубую йому голову.

Та до цього треба було ще доїхати. Зупинки в нотатнику видавалися нескінченними, і коли я дістався низу, там було написано «перегорніть», я перегорнув і, звісно, на звороті був ще один список зупинок.

З останнім сірником я зробив останню зупинку, здав пошту на вказану дільницю — то справді був вантаж — і поїхав до Західного гаража. Він був у західному кінці міста, а на заході місцина була дуже пласкою, каналізація не справлялася з водою, і, коли та скільки не дощило б, там починалося те, що звали «повінню». Назва дійсності відповідала.

Я