Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дзвінко, ти знаєш… — почав я тремтячим голосом… — як тільки я тебе побачив…
— Знаю.
— Звідки?
— Вичитала в твоїх очах.
— А ще що ти вичитала?
Якусь мить вона вагалася, боролася з собою і врешті випалила щось зовсім не те, що крутилося в неї на думці:
— Не скажу, і взагалі, Юрчику, прошу не забувати, що ми щойно з тобою зазнайомилися.
У цей момент я раптом збагнув, що люблю її. Тобто любив її завше, але, знаючи, що призначається вона для якогось великого пана, так ніколи й не видав своїх почуттів. Що я, вічний безробітний, міг їй запропонувати? Однак тепер, коли вона стала належати чужій людині, я до розпачу запрагнув її. Мені хотілося зараз благати, щоб вона негайно кидала свого чоловіка і тікала зі мною світ за очі. Мене раптом пронизала дивна думка, що від цього залежатиме моє життя.
Що це за дивне почуття — любов? Чому воно розриває нам серце лише тоді, коли втрачаєш кохану, і ледве тліє, коли її маєш біля себе?
Саме тепер я був готовий на все. А найгірше, що це елементарно читалося з моєї зрозпаченої фізіономії.
— Юрку, мені здається, я здогадуюся, про що ти зараз думаєш, — сказала Дзвінка. — Повір, мені теж нелегко. Я не виходила заміж з палкого кохання. Однак я не думала, що все це буде виглядати саме так. Тобто я не знала, що звикнути до людини, якої не кохаєш, неможливо. Поступово всі спроби звикнути перетворюються на почуття ненависті. Але назад мені дороги нема. Я вирішила, що буду Романові зразковою жінкою. Тому я дуже прошу, не дивися на мене такими очима і не роби більше спроб розбудити в мені якісь спогади. Все це буде небезпечно як для тебе, так і для мене. Ці люди не вміють прощати.
Голос її бринів мені медовою музикою, а в цей час нестримне кохання затоплювало мене усе сильніше й сильніше. Я ледве стримував себе, щоб не сказати їй про це. Краще б нам було не стрічатися знову.
— Ми мусимо зберігати обережність, — провадила вона далі. — Тут всюди очі, тут всі продажні, тут нема жодної душі, якій можна в чомусь звіритися.
— А Рома?
— Вона, звичайно, скрашує мій побут, але у нас із нею надто мало спільного. Крім того вона має завидну здатність пристосовуватися до навколишнього середовища. Я так не вмію. Я не можу заплющувати очі на все те, що помічаю.
— І що саме ти такого помітила?
— Не все відразу, — сказала вона і замовкла.
Чи мені здалося, чи вона насправді змахнула з очей сльозу?
— А хто мешкає в сусідньому будинку? — спитав я просто так, аби заповнити мовчанку.
— Там живе пані Ольга. Я її прозвала фрау Ольга. Терпіти її не можу. Але чоловік її тримає, бо вона вміє полагодити різні складні справи. Фрау Ольга провадить вишкіл дівчат. Властиво, це не вишкіл, а приборкування юних тигриць. Зрештою вона й сама схожа на приборкувачку диких звірів. І не тільки звірів, а й чоловіків. Вона влаштовує забави для прихильників мазохістського сексу.
— Твій чоловік казав, що там знаходиться його фірма.
— Так, там відбуваються різні темні оборудки. Але, крім того, у вихідні дні працює казино. З’їжджаються різні тузи і розважаються.
— А сусіди?
— Ця вулиця, як ти вже бачив, має забудований лише один бік. Крім наших двох будинків, тут ще є будинок компаньйона мого чоловіка, а всі решта будівель — це вілії. Там ніхто не живе, у них поселяються лише на вікенд. А вілії належать знову ж таки людям утаємниченим. Одне слово, усе діється в своєму колі. На нашу вулицю не забреде ані поштар, ані газівник, ані електрик, бо все виплачується рік наперед, а вся пошта йде на поштове відділення, де її забирає Макс і потім розвозить.
— Цікаво, які люди бувають у казино?
— Та такі самі, яких ти бачив на тій вілії коло Янова. Різні там партайгеноссе, директори заводів, генерали, кагебісти. А біля них крутиться череда якихось підозрілих ділків, здатних на все. Одні одним догоджають і так співіснують. Все це, знаєш, таке заплутане, що я навіть не маю бажання заглиблюватися.
— А ти вже була в тім казино?
— Ні, що ти. Туди привозять дівчаток і розважаються. Роман би мене забив, якби я туди поткнулася.
— Забив би?
Дзвінка зашарілася:
— Ну, це я так, до слова. А ти вже подумав, що він такий грізний?
— Просто злякався за тебе.
— Ну й даремно. Нічого мені не загрожує. Я нічим не цікавлюся. Живу собі, та й все. От появився ти, і я зможу кудись нарешті вибратися.
— А хіба твій чоловік зовсім не заздрісний?
— Смішний ти. Нас всюди возитиме Макс. А під його чуйним наглядом найбільше, що нам вдасться, хіба пошептатися.
Мені стало ще сумніше.
— Дивно, — промовив я, — що пан Роман отак відразу взяв мене до такої справи. Адже він мусить мати певність, що я не розв’яжу язика.
— А він тебе й не взяв відразу.
— Що ти маєш на увазі? — здивувався я. — Ми ж тільки сьогодні з твоїм Романом познайомилися.
— Ну, гаразд. Видам тобі таємницю. Це все я підлаштувала.
— Ти?
Я не повірив почутому, хоча десь у глибині душі вже кілька хвилин жевріла думка, що тут відбуваються зовсім не випадкові речі.
— І що саме ти підлаштувала?
— Я попросила пані Аліну, аби вона порекомендувала тебе моєму чоловікові. Він якраз шукав надійну людину. Я дізналася, що ти тяжко працюєш на заводі і вирішила тебе рятувати. Пані Аліна зателефонувала Ромкові і запросила сьогодні до себе.
— Стривай… Але як вона могла знати, що якраз сьогодні я втрачу роботу? І як вона, не переговоривши зі мною, могла знати, що я погоджуся? Адже ми зустрілися випадково.
— Зовсім не випадково. Ти втратив роботу за планом. Це пані Аліна тебе звільнила. А потім чекала в машині біля заводу. Все було розраховано наперед. Але ти не гнівайся, добре? Мені так нудно тут в середовищі різних кретинів, що я вже не знаю, що зі собою робити.
Я не міг отямитися від новин, що сипонули на мою бідолашну голову. Спочатку хотілося обуритися, кинути все і чкурнути звідси якнайдалі, але ця розпачлива любов уже встигла виповнити мене до краю, я відчував, що стаю її покірним невільником і мене вже не цікавить, що за робота мене чекає і з чим вона пов’язана.
— Юрчику, пробач…
Її голос
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі. Книга друга», після закриття браузера.