Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мальва Ланда? — прошепотіла та і охоче пішла за ним.
А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:
— Ось, бачиш? Оця зоря — це і є Мальва Ланда.
— Ух, ти! — сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки[9], і вуста його припадають до кругленької дупульки.
— Мальва Ланда! — проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами…
Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко…
— Боже! — скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.
Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.
— Тепер ти мій! — сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй…
Мальва взяла його за руку і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі…
3
Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.
— Вона ще тебе не запрошувала до себе? — допитувалася щоразу в сина.
— Ні…
— Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись їй увірветься терпець, і покине тебе…
— Та якось не випадало… ні з того і ні з сього…
— Послухай мене… Я щось у тім житті знаю… Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?
Бумблякевич почервонів.
— Там уже мусиш довершити справу… Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином… Це навіть добре… вип'єте трохи… відразу осмілієш… Скажи: вип'ємо на брудершафт… Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово… Вип'єте на брудершафт… А після того мусите поцілюватися… А вже як ся поцілюєте, сам знаєш…
Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою[10]. А все ці книжки… Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого… Нічого навіть згадати… Нудьга позаду, нудьга попереду…
— Зробиш так, як кажу?
Кивнув… Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше, коли вже заведе Мальву на річку.
День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з'явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня.
Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці — під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.
— Ти не міг її вистежити?.. — не могла цього збагнути мама, і вже поривалася вистежувати її на своїх хворих спухлих ногах.
4
…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:
— Ну, з Богом…
Бодай би шляк трафив[11] цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?
Вернувся до хати за якусь годину.
— Що таке? — сполошилася мама. — Не прийшла?
— Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…
— До лікарні… — прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. — Як то — до лікарні? Що з нею?
— Щось в неї знайшли…
— Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!
Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.
— Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе?
Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?..
Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму…
— Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…
— Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?
А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.
— У неї нефрит… відмовляють нирки…
— Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?
Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?
— Чого мала пити? Могла перестудитися.
— Ну так… але… А що кажуть лікарі?
— Кажуть, що треба різати…
— їм би різати… Коли вона лягає?
— Нині по обіді… А операція за кілька днів… Може, навіть у п'ятницю…
— Коли підеш провідати?
— Завтра.
— Добре… Бідна дитина… Що там її батьки мусять пережити…
Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит — нема що й казати — зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах[12], і з'явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.
