Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Вони неугавно торочать, що їхнє царство належить іншому світові, тож прикладають свою руку до всього, що можуть поцупити. Суспільство не досягне досконалості, аж поки останній камінь з останньої церкви не впаде на останнього попа, і тоді земля нарешті звільниться від цього поріддя.

Комуністи поширили думку про те, що релігія — це опіум для народу. Так і є, адже вона допомагає тримати на припоні спокуси підданих, бо якби релігії не було, то на барикадах було б значно більше народу, хоча у часи Паризької комуни їх там було замало, тож і вигнати їх на барикади можна було, не випробовуючи своє терпіння.

Утім, почувши від того австрійського лікаря про переваги колумбійського наркотику, я б ще додав, що релігія — то кокаїн для народу, адже вона підбурювала й зараз підбурює людей до воєн, вирізання невірних, а для християн, мусульман та інших ідолопоклонників — це дуже вагома справа; і якщо африканські народи обмежувалися винищенням один одного, то місіонери, навернувши їх, перетворили цих людей на колоніальне військо, яке якнайліпше годиться для того, аби помирати на передовій та ґвалтувати жінок, входячи у місто. Жодна людина ніколи не коїтиме зло так віддано й так завзято, як вона те робитиме в ім'я своїх релігійних переконань.

Звісно, гірші за всіх — єзуїти. Я ніби відчуваю, що утнув із ними якусь витівку чи що це саме вони заподіяли мені зло, хоч не можу згадати напевне. Чи їхні кревні брати — масони. Це ті ж таки єзуїти, тільки більш розгублені. Ті хоч би мають свою віру й знають, як нею керувати, а ці мають її надто багато й тому втрачають голову. Про масонів я почув від діда. Укупі з євреями вони відтяли голову королю. І породили карбонаріїв — це теж масони, але дещо тупіші, бо якось дозволили себе перестріляти, а потім відтяти собі голови за те, що припустилися помилки, виготовляючи бомбу, або ж стали соціалістами, комуністами чи комунарами. Усіх приставити до стіни. От молодець, Тьєр[16].

Масони та єзуїти. Єзуїти — то масони, перевдягнені жінками.

А тих жінок, судячи з моїх мізерних знань про них, я ненавиджу. Багато років я був одержимий тими brasseries à femmes[17], куди збігаються лиходії на будь-який смак. Вони гірші за будинки терпимості. Борделі хоч важко облаштувати через спротив сусідніх закладів, а от пивниці можна відкривати, де заманеться, бо кажуть, що у ці заклади лише випивати ходять. На першому поверсі п'ють, а на горішніх — віддаються розпусті. Кожна пивниця — тематична, і дівчата одягнені відповідно до теми: тут можна знайти німецьку кельнерку, а там, поблизу Палацу юстиції — офіціантку, перевдягнену в адвоката. Зрештою, вистачить і самих лише назв: «la Brasserie du Tire-cul», «la Brasserie des belles marocaines» чи «la Brasserie des quatorze fesses», що розташовувались неподалік від Сорбонни. Здебільшого ці заклади належали німцям — ось вам спосіб, як підірвати моральні засади французів. Між п'ятим та шостим округами таких пивниць із шість десятків, а по всьому Парижу — майже двісті, і всі гостинно приймають навіть наймолодших відвідувачів. Спочатку хлопці приходять туди з цікавості, потім — через розбещеність, поки врешті, якщо їхнє щастя, не підхоплять трипер. Якщо пивниця знаходиться поруч зі школою, тоді учні, щойно вийшовши, йдуть підглядати за дівчатами з-за дверей. Я ходжу туди заради питва. І щоб підглядати з-за дверей за студентами, які підглядають з-за дверей. І не лише студенти. Там вони чимало дізнаються про те, з ким дорослі водяться, та про їхні звички, що потім завжди може стати у нагоді.

Та найбільша моя розвага — вираховувати тип того чи іншого сутенера, поки він чекає за столиком. Чимало з них — одружені чоловіки, котрі заробляють на принадах власних дружин, які у гарному вбранні палять і грають у карти тут-таки поряд, а хазяїн пивниці та дівчата-офіціантки між собою називають ці столики «столиками рогоносців»; багато хто із сутенерів у Латинському кварталі — це колишні студенти-банкрути, які тремтять від страху, бо бояться, що хтось позбавить їх заробітку, а тому часто хапаються за ножа. Найтихіше поводяться злодії та душогуби. Вони приходять і йдуть, бо знають, що мусять дбати про свої рубці, як знають і те, що дівчата їх не викажуть, бо вже наступного дня гойдатимуться у водах Б'євру.

А є такі, що, навпаки, виловлюють розпусників та гріховодниць задля набагато мерзенніших послуг. Знаходячи клієнтів на Пале-Рояль чи Єлисейських Полях, вони жестами закликають їх до закладу. Часто впускають до кімнати своїх спільників, перевдягнених у поліцейських, а коли ті починають погрожувати арештувати клієнта у спідньому, той, благаючи пожаліти його, витягує з кишені жменю монет.

Я, знаючи, що зі мною може трапитись, відвідуючи ці борделі, поводжуся обережно. Якщо видно, що відвідувач грошовитий, власник робить дівчині знак, і та, підійшовши до клієнта, помалу вмовляє його запросити за столик і решту, пригощаючи їх дорогим частуванням (хоч самі вони, аби не сп'яніти, п'ють anisette superfine[18] чи cassis fin[19] — забарвлену воду, яку клієнт купує за шалені гроші). Потім тебе змушують зіграти у карти, звісно, вони подають одне одному знаки, а коли ти програв, мусиш платити за всіх, а також за вечерю хазяїна та його дружини. А як задумаєш припинити гру, тобі пропонують пограти не на гроші, а на роздягання: з кожним виграним ходом одна з дівчат зніматиме з себе якусь одну річ. Мереживо падає, відкриваючи непристойну білу плоть, налиті груди, темні пахви, різкий запах котрих позбавляє тебе сил…

Я ніколи не ходив на горішній поверх. Хтось якось сказав, що жінки — то лише замінник пороку, якому віддаються на самоті, хіба що з ними треба виявляти більше фантазії. Отож, повернувшись додому, я вночі мрію про них, я ж бо теж не залізний. Зрештою, це ж саме вони мене спокусили.

Я читав доктора Тіссо[20] й знаю, що вони здатні нашкодити навіть