Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

на відстані. Ми не знаємо, чи тваринні флюїди та дітородні рідини — речі тотожні, але одне відомо напевно: ці рідини подібні між собою, й після тривалих нічних полюцій не тільки почуваєшся знесиленим, але й худнеш, обличчя блідне, пам'ять спорошується, погляд затуманюється, голос хрипне, вночі стривожено просинаєшся, приходить біль в очах, а на обличчі з'являються червоні плями, дехто навіть вибльовує щось кальциноване, з'являється тремтіння, задуха, втрата свідомості, хтось жаліється на закреп чи виділення, які смердять чимраз більше. Врешті, приходить сліпота.

Можливо, я перебільшую, адже підлітком я мав прищаве обличчя, хоч, гадаю, це властиво вікові, а може, всі хлопці пізнають це задоволення, а дехто навіть надміру, торкаючись себе вдень і вночі. Вже тепер я знаю міру, я неспокійно сплю лише тоді, як повернуся з пивниці, і зі мною більше не трапляється таке, як з багатьма іншими, коли вони мають ерекцію, щойно помітять спідницю на вулиці. Робота стримує мене від моральної розбещеності.

Втім, чому б це вдаватися до мудрувань замість того, щоб просто переповідати факти з життя? Може, тому, що для мене важить не лише те, що я робив до вчорашнього дня, а й те, яким є мій внутрішній світ. Припускаю, що у мене теж він є. Кажуть, що душа — це лише наші вчинки, одначе, якщо я когось сильно ненавиджу й викохую в собі цю ворожнечу, дідько, це й є доказ, що я маю внутрішній світ! Як там казав філософ? Odi ergo sum[21].

Недавно внизу подзвонили, я злякався, що то комусь стало дурощів купити щось з мого краму, але чоловічок сказав, що його послав Тіссо — і чому я ніколи не користувався цим паролем? Йому був потрібен голографічний заповіт[22], підписаний таким собі Бонефуа на користь такого собі Ґуїлло (певна річ, саме він і прийшов до мене). У мене був папір для листування, який використовував чи досі використовує той Бонефуа, а також зразок його руки. Запросивши Ґуїлло до кабінету, я вибрав перо та підхоже чорнило і без жодних чернеток відразу написав документ. Бездоганно. Ніби знаючи розцінки, Ґуїлло дав мені винагороду, котра достоту відповідала спадку.

Тож оце й є мій фах? Приємно склепати з нічого нотаріальне свідоцтво, написати правдоподібного листа, вигадати зізнання, що компрометує, документ, котрий згубить якусь людину. Сила майстерності… Варто винагородити себе обідом у «Caffè Anglais».

Мабуть, у мене пам'ять на запахи, бо маю таке враження, що я вже сто років не вдихав ароматів їхньої кухні: souf-flés à la reine, filets de sole à la Vénitienne, escalopes de turbot au gratin, selle de mouton purée bretonne… A в якості entrée[23]: poulet à la portugaise, або pâté chaud de cailles, або homard à la parisienne, чи все разом, як-от plat de resistance, чи, скажімо, canetons à la rouennaise або ortolans sur canapés, a на гарнір — aubergines à l'espagnole, asperges en branches, cassolettes princesse… A з карти вин щось штибу «Шато Марго», чи «Шато Латур», або ж «Шато Лафіт», залежно від того, якого врожаю. А на солодке — bombe glacée[24].

Я завжди більше насолоджувався їжею, ніж сексом… Можливо, це так на мене попи вплинули.

Я ніби відчуваю у голові якусь хмарину, яка повсякчас змушує мене озиратися назад. Чому раптом з пам'яті виринають мої втечі у Бесерін, перевдягнувшись у сутану падре Берґамаскі? Я геть забув про падре Берґамаскі. Хто він такий? Мені подобається, коли рука пише сама по собі, що їй заманеться. Якщо вірити тому австрійському лікареві, у певний мент я маю дійти до якогось насправді болісного для мене спогаду, який би пояснив, чому я настільки несподівано викреслив з пам'яті так багато.

Прокинувшись учора, як я гадав, 22 березня, у вівторок, я ніби чудово усвідомлював, хто я такий: капітан Симоніні, вже стукнуло шістдесят сім, але тримаєшся нівроку (угодований я якраз настільки, аби мене можна було назвати «роздобрілим»), успадкував у Франції цей титул на згадку про діда, пославшись на свої військові прогріхи у лавах Тисячі ґарібальдійців[25], факт, який у країні, де Ґарібальді шанують більше, ніж в Італії, викликає певну повагу. Симоне Симоніні, народився у Турині, батько туринець, мати — француженка, чи то пак савоянка, хоч по кількох роках після її народження Королівство Сардинія поступилося Савойєю Франції.

Досі не вилізши з ліжка, я фантазував… З огляду на мою халепу з росіянами (які ще росіяни?) мені не варто показуватись в улюблених рестораціях. Я б міг сам собі щось приготувати. Готуючи кілька годин якусь смакоту, я відволікаюся. Приміром, «côtes de veau Foyof»[26]: м'ясо порізати щонайменше чотири сантиметри завширшки, звісно, порція розрахована на двох; узяти дві цибулини середнього розміру, п'ятдесят грамів хлібного м'якуша, сімдесят п'ять грамів швейцарського ґрюерського сиру, п'ятдесят грамів масла, м'якуш протерти, аж поки з нього не утвориться паніровка, яку слід змішати з сиром, потім почистити й порізати цибулю, в одній маленькій каструльці ставите розпуститися сорок грамів масла, а в іншій поволі розпускаєте решту масла з цибулею, на дно тареля викладаєте половину цибулі, приправивши м'ясо сіллю та перцем, викладаєте його на тарель, збоку кладете решту цибулі, потім треба покласти на м'ясо перший шар паніровки з сиром, гарненько притискаючи м'ясо до дна тареля; дайте розтопленому маслу стекти, легенько натискаючи рукою; покладіть ще один шар м'якуша так, щоб утворилося щось на кшталт купола, а потім, додаючи розтоплене масло, полийте все білим вином та бульйоном, але таким чином, щоб рідина вкривала м'ясо лише не більш як наполовину. Ставите страву в духову шафу десь на півгодинки, не забуваючи поливати вином та бульйоном. На гарнір подайте цвітну «капусту-стрибунку»[27].

Страва забирає небагато часу, та задоволення від неї відчуваєш ще до того, як спробуєш на смак, тож готувати — значить, передчувати, як роблю я, доки ніжуся у ліжку. Щоб не почуватися самотніми, телепням необхідно, аби під ковдрою поряд з ними лежала жінка чи хлоп'я. Вони ж бо гадки не мають, що повен рот слини краще за ерекцію.

У мене було все, окрім м'яса та швейцарського сиру. Будь-якого іншого дня я б пішов до знайомого м'ясника на пляс Мобер, але бозна-чому по вівторках у нього зачинено.

Я знав ще одного, до нього йти метрів із двісті, на бульвар Сен-Жермен, та й коротенька прогулянка мені не завадить. Я вдягнувся, та, перш ніж вийти з дому, підійшовши до дзеркала, що височіло над