Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

Так гаснуть у лісі нічні світляки, коли на них наступити навмисне ногою.

— Не бійся, Доцько… За це вже ніхто не скарає… — каже Дмитрик лагідно.

І чи то від болю, чи просто так надовго заплющує сумні свої очі.

І тоді розгублена Доця падає мокрим своїм обличчям у виголений її руками, запалий, але жорсткий жолобок межи жовтою шкірою Дмитрикових ніг. Худих-худюських і перебитих, як сухе ломаччя.

Гіркі й безсилі жіночі сльози котяться на зісохлий і зчорнілий, як і все його тіло, Дмитриків корінець.

Доцька, хоч має двоє дітей, вперше в дотеперішньому своєму житті побачила живий чоловічий страм при світлі, лише доглядаючи потовченого Дмитрика.

Дотепер вони існували якось окремо — дужий-здоровий Павловий батіг, який вона лише чула в собі гарячими поштовхами та пульсуванням тягучої чоловічої слини, і оцей зів'ялий Дмитриків пуп'янок, що завжди сумирно й байдуже лежав перед її очима між відбитих ніг, коли Доцька обмивала чи натирала хлопцеве всихаюче тіло.

А тепер вона пересохлими, пошерхлими губами шепче в ту чоловічу срамоту (Боже праведний!) покаянну якусь молитву, вигадуючи для неї на ходу слова, не боячись і не встидаючись себе такої, ні свого безустидства, ні широко розплющених Дмитрикових очей, ні його важкого зітхання та глухого схлипування над чимось своїм. Таємним.

Доця поволі обмиває Дмитрика теплою рум'янковою водою, не перестаючи гладити зморщену шкіру.

Це не гріх. Гріх — не уважити останню волю того, в кого завтра волі вже не буде ніякої.

— Одній лиш тобі, Доцько, скажу правду… Лиш тобі… Іду в глинку через Петруню Варварчукову. Любилися ми, поки Іван був на войні. Так любилися, що аж…

І колись, як зможеш, перекажи Петруні, що за другу не вмер би, навіть, якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю.

…А Андрія, Доцько, стережися. Він ще за дівки перестрівав Петруню. І по тому, як Івана взяли до війська. А вона йому дала межи очі.

Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює. Що не вольно мені. Але як уздрів на сходах її голе тіло… Ой, Доцю-ю-ю…

Андрій і виказав. Колись застав нас на сіні. А Грицько Кейван помагав Іванові мене товкти. За що? Він же мій хрещений батько!…

…Потримай ще там руку, Доцько. Я вже не пошкоджу. Нікому.

Але Боже борони тебе сказати татові чи Павлові, що я тобі приповівся. Я би тебе прокляв з того світа, якби ти таке зробила. Петруня не винна. То все її біле тіло і мій дурний розум… най думають далі, що я впав із млина…

Але, Доцько, як згадаю, як мені було коло неї, — і не хочу гинути ніколи, хоч знає Бог, як караюся.

Але що з того, як гину вже?…

— …ЗАКЛИКАВ Я ВАС, ДІТВО, щоби зробити межи нами право, — сказав Кирило, обводячи важким поглядом усіх трьох синів. — Ви в мене — як три пальці на одній руці. Було чотири, але коли то було… та й що з того, що було?!

Мені вже більше нема, ніж лишилося. А вам — провадити фамільну господарку та тримати ґаздівство.

Щось'сми за життя придбали, щось ще придбаємо. На то робимо. Але хочу зараз казати вам свою волю, бо всяко може бути. А ви слухайте та й робіть так, як кажу. Послухаєте — будете добре гостити.

Кирило глибоко вдихнув і так само на повні груди видихнув:

— Нас із мамою дотримувати буде Павло з Одокією. Нашу хату, п'ять фальчів поля на Лугах і три фальчі пасовиська в Ямі я заповів Павлові.

Оксентій голосно проковтнув слину. Андрій шкрябав пальцем скатертину. Павло поклав обидві руки перед себе.

— Три фальчі лісу на Посічі, що мали відійти Дмитрикові після женіння, — Кирило зробив довгу паузу, ніби проштовхував застряглий кусень у горлі, — й Дмитрикову полонину в Кісному, — я записав на Андрія. Вони собі два любилися змалку, так що, гадаю, Дмитрик і з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію.

Кирило встав з-за столу й підійшов до вікна. Він відвернув полотняний фіранок і притулив чоло до шиби.

З вікна виднілися горби, а найдальший горб, круглий, як місяць уповні, називався Кісний. Бо добра й груба з року в рік косовиця була там. Кирилові на мить здалося, що він бачить отару біленьких овечок, які бредуть хребтом Кісного. Перескакуючи через мурашині купини, їх наздоганяє веселий Дмитрик із батогом у руках і сопілкою за поясом, а ззаду мотиляє чорно-білим хвостом Гавчик.

Ой, Гавчик… Скавучав після Дмитрикової смерті чомусь під Варварчуковою стайнею тиждень, аж поки чиясь добра рука не підстрелила песика.

— …Дмитрик з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію… — навіщось повторив Кирило й вернувся межи сини.

Оксентій сидів, відхилившись до спинки крісла із складеними на грудях руками. Андрій чухав шию. Павло теребив пальцями стіл. Кирило знову обвів кожного сина очима.

— Тебе, Оксентію, з порожніми руками не лишу також. Хоч і женився ти не з нашої волі й великого гонору нашій фамілії твоя жінка не робить, бо валандається потоками із плотогонами, як фіра без дишла. Ти маєш худобу, маєш полонину й свою хату. Даю тобі поки що ще дві пари волів, троє коней. І літню стайню на Випчині. Ґаздувати маєш із чим, ал-л-ле де тобі! Лиш абись мав охоту. Так що роби діти, аби було про кого дбати та для кого робити!

Павло подивився на батька — і поправив защіпку на рукаві сорочки.

Андрій усміхнувся краєм тонких губів. Оксентій закусив нижню губу до крові.

— Дасть Бог, за якийсь місяць у Павла буде четвертий рот. Ти, Андрію, також дай раду своїм теперішнім дітям та ще трохи дітей зробиш. Бо що то є дві дівці в хаті, й ані одного хлопа?

А Оксентій пару раз дасть добрих буків своїй Єлені, то бігом їй попустить у тому місці, що свербить дуже. Що? — звертався лишень до Оксентія. — Ти не годен утихомирити їй буйну кров, аби не паскудила фамілію? Хоч би то робила таємно, а то ж усенький білий світ знає!

— Брешуть на Єлену, тату! — майже крикнув Оксентій і скочив з-за столу.

— А-ну-ко сиди й слухай, що кажуть тато! — притиснув рукою синове плече. — Я тобі бабинські