Читати книгу - "“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією"

На шляху іудеофарисейської (демонічної) цивілізації виникли дві кардинальні перепони. Перша пов’язана з обмеженням прогресу, що постає як конфлікт між технікою і природою. Друга перепона — сумнів щодо керованості історичним процесом, щодо передбачуваності майбутнього (це підтвердив розпад СРСР).

З огляду на такі перепони можливі дві стратегії: або відмовитися від претензій оволодіння світом, або скоригувати свої плани. Проте іудеофарисейська цивілізація після перемоги над комунізмом продовжує наступ, намагаючись оволодіти світом, не коригує своїх планів.

Племена і народи зникають з лиця землі. Постає запитання: відбувається це внаслідок природного, історичного процесу, коли народи вмирають природною смертю, переживши свій час і місію, чи ця смерть є вимушеною, коли народи у такий спосіб висловлюють свій протест проти їх колонізації?

Чимало написано про знищення племен, які населяли Америку, в ім’я культури і прогресу європейської цивілізації. На жаль (і це велика ганьба історії), цей процес відбувається й сьогодні, коли іудеофарисейська цивілізація твердить про “демократичні реформи”, “загальнолюдські цінності”, “права людини”, про захист цих прав, а насправді несе народам геноцид і депопуляцію. Ми повинні констатувати не лише важку й скорботну зрадницьку правду, яку можна підтвердити численними фактами, а й нечувану жорстокість, з якою відбувається процес знищення народів і націй.

Я не веду мову про фізичне знищення народів, що населяють Палестину. Йдеться про колонізацію країн колишнього Радянського Союзу, зокрема України[10]. Різноманітні “правозахисники” можуть зауважити нам, що народи не вбивають фізично, а лише замінюють їхні особливості, традиції і культуру традиціями і культурою іншої, сильнішої чи більш розвиненої цивілізації. Якщо навіть припустити, що духовне завоювання відбувається мирним шляхом (чого насправді ніколи не буває) і що все населення залишається живим, то чи думають вожді тих “цивілізацій” чи окремих народів про суттєві зміни, що відбуваються в нації, яку колонізують, і методи які при цьому застосовують?

Яка повільна смертельна отрута має вливатися у кров та плоть нації, яка перманентна деморалізація повинна відбуватися, якого гноблення вона має зазнати, щоб відмовитися від того, що становить народ, з усім його минулим, з усією його історією і культурою, що є підґрунтям його самостійності, його існування? Які внутрішні муки він повинен пережити, щоб прийняти рішення розірвати зв’язки з усім рідним, дружнім, єдинонаціональним і приліпитися до ворожого, іноплемінного тіла, злитися й примиритися з ворогами, які господарюють у його домі?

Не відчуває цих душевних мук народ тільки в тому разі, коли його знесилюють перманентною “демократизацією”, систематичним розбещенням, підігріванням жадібних інстинктів і порожнього гонору окремих його одиниць — тобто знеособлення здійснюється шляхом вульгаризації.

Знищенням нації, народності є також знищення їхньої мови, оскільки в мові зберігається духовна самостійність народу. “Скільки народів, стільки й мов”, — говорить давнє прислів’я. Тому справедливим є й твердження, що із загибеллю мови вмирає і народ. До того ж разом із мовою в народу забирають й інші, вироблені в процесі його існування особливості, його звичаї, творчість, плоди історичної праці. Тобто народ вбивають, і йому нічого не залишається, як стати частиною поглинаючого, поневолюючого середовища. Треба усвідомити, що мова і ментальність — незмінні складові народного духу. Тому таким сильним є вплив слова на відродження національної пам’яті і як наслідок — національної духовності.

Наведу приклад. Під час створення держави Ізраїль у 1948 р. її засновники доклали значних зусиль для відродження давньоєврейської мови. По суті, вони штучно воскресили мертву мову. Ці зусилля були недаремними. Всі емігранти зобов’язані були оволодіти цією мовою, і в процесі її вивчення відбулося інтенсивне нейролінгвістичне програмування в національному дусі.

Отже, нам в Україні слід повернутися до джерел і багатства української мови як основи відродження національного достоїнства. Українська нація переживає свою молодість, але трапляється, що вмирають і молодими. І щоб не загинути у третьому тисячолітті, потрібна, по-перше, влада, яка піклуватиметься про корінну націю, і, по-друге, ця влада повинна бути настільки розумною і освіченою, щоб могла усвідомити значення для нації, її здоров’я таких витончених інструментів, як мова, менталітет, національна духовність.

Знищенням нації, народності є також знищення їх книгодрукування, бібліотек, шкіл і осередків культури. Це можна робити багатьма легальними способами, нібито з етичних міркувань чи для наповнення державного бюджету, здійснення “демократичних реформ” тощо.

Отже, народовбивство, без сумніву, існувало й існує сьогодні, хоча б і у вигляді завершального етапу знищення народу, який давно потрапив у лабета демонічної цивілізації і був оглушений і паралізований. Народовбивство — злочин проти людства, проти історії, і, в, решті-решт, проти прогресу.

У наш час народовбивство несе іудеофарисейська (демонічна) цивілізація. Пряма військова агресія останніх років (Югославія, Ірак) змінюється новими технологіями нищення націй.

Процес неоколонізацїї України триває. Країна вимирає, — за 12 років її населення скоротилося майже на 5 мли осіб. Руйнується армія, понад 80 % українців отримують заробітну плату меншу від прожиткового мінімуму, 7 мли українців змушені шукати роботу за кордоном.

Сьогодні ми є свідками безпрецедентних задумів і викликів, і нам не можна відмовчуватись і прикриватися банальностями. Виклик, кинутий і українському народу, — не банальність, він зачіпає основи його існування.

Ще зовсім недавно ми думали, що демонічна цивілізація бореться з тоталітарним комунізмом і з його зникненням ми житимемо у злагоді й гармонії. Тепер стає зрозуміло, що метою цієї боротьби було не повалення режиму, а здобуття влади над народом України, над світом.

“Цивілізатори” задумали не просто фізично захопити Україну, а зруйнувати сам національний етнос — духовно-психологічну структуру, вироблену впродовж тисячоліть.

Православ’я сильне своїми живильними язичницькими соками. Так