Читати книгу - "Тільки разом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але любов — єдине, заради чого дійсно варто жити! Любов…
— Усе дурня і брехня! — перервала Андрія Кет. — Коли наступного разу тебе потягне на романтику — пригадай мій мозок на асфальті. Сподіваюся, це врятує тебе від повторення моєї долі!
Хлопець гидливо скривився й відвів очі.
— Ну, далі! Що там з чистилищем і тим… всесвітом?
— У це місце потрапляють тільки самогубці. Закони тут доволі прості. Людині надається другий шанс на життя. Із філософської точки зору… — Андрій скоса поглянув на кисле обличчя Кет і затнувся. — Мабуть, я краще буду відразу на прикладі пояснювати.
Дівчина кивнула.
— Наприклад, я. Я покінчив із собою, коли мені було дев’ятнадцять. Мені дають іще дев’ятнадцять років, аби я визначився, чи хочу я жити. Якщо я не хочу жити, я можу просто тинятися пустелею й нічого не робити. Дев’ятнадцять років спливе і я остаточно припиню існувати. Якщо ж я захочу жити, я повинен буду допомагати людям там, удома, і тоді через дев’ятнадцять років я знову народжуся, забуду своє минуле й матиму нове життя в іншому тілі. Але є ще й інша можливість — для тих, хто не боїться ризикувати. Можна врятувати людину від самогубства. Тоді термін перебування в чистилищі зменшиться на стільки років, скільки виповнилося врятованому самогубці.
— А якщо самогубця не вдасться врятувати?
— Тоді ці роки вважаються втраченими, просто змарнованими. Їх можна вирахувати з терміну свого перебування в чистилищі. Власне, остаточна загибель у такому разі майже неминуча. До речі, скільки тобі повних років?
У Кет раптом похололи ноги.
— Шістнадцять.
— Прекрасно! — гірко посміхнувся Андрій. — Мені залишилося трішки більше півроку побути привидом — і я зникну!
Кет заглушила в собі паросток жалю до хлопця й мовила:
— От і добре! Хіба не цього ти хотів, накладаючи на себе руки?
— Я хотів жити! — обурено вигукнув Андрій. — Я й зараз хочу!
— То всі, хто хочуть жити, себе вбивають?! — посміхнулася Кет.
— У мене не було виходу! Я просто не хотів…
— У всіх не було виходу! — скрикнула Кет. — Звідти взагалі немає виходу — навіть у труні, як виявилось! Життя — лайно! І смерть — також!
— Що ти верзеш?! Якщо ти врятуєшся, якщо будеш жити, я не пошкодую…
— До біса! — заволала дівчина. — До біса тебе і мене! До біса життя! До біса ці кляті закони! Я не буду жити! Не хочу! Я хотіла померти і я померла — мене вже не врятуєш! Та й узагалі, рятуватися треба не для життя, а від нього!
Андрій розкрив рота, ніби збирався заперечувати, але раптом знітився, скис і опустив очі.
— Від себе не врятуєшся. Марно. Усе марно!
Хлопець розвернувся й пішов геть.
— Ти куди? — закричала Кет.
Андрій не відповів. Він ішов, ледве переставляючи ноги, і дивився невидющим поглядом просто перед собою.
— Куди ти? — ще раз запитала Кет, наздоганяючи хлопця.
— Нікуди, — тихо відповів Андрій.
— А що там? — дівчина вказала пальцем у тому напрямі, куди йшов парубок.
— Нічого.
— А навіщо ти туди йдеш?
— Більше нікуди.
— А якщо піти туди? — Кет вказала у зворотному напрямку.
Андрій безпомічно знизав плечима.
— Тут усюди нікуди йти.
Кет замовкла й крокувала поряд із хлопцем. Ноги тонули в піску, не відчуваючи піщинок. Небо обважніло від вологи. Кет раз у раз поглядала на низькі хмари, але дощ барився.
— Як думаєш, коли буде дощ?
— Ніколи, — буркнув Андрій, не дивлячись на співбесідницю.
— Слухай, може б ти поплакав? — не втрималась Кет.
— Слухай, може б ти пішла деінде?! — просичав Андрій.
— Я не хочу йти деінде!
— А я не хочу розмовляти! — кинув через плече хлопець, рушаючи далі.
Кет слідувала за ним. Дощу все не було. Вітер ніби задихнувся. Глибока, безмежна тиша непомітно переливалася в сірі піски. Вони йшли вже багато годин, але кінця-краю пустелі не було видно. Незворушність цього світу гнітила. Спокій був мертвотним.
— Андрію, ти не стомився? — запитала Кет.
Андрій різко зупинився, ніби наскочив на невидиму стіну. Обернувся і вп’явся в супутницю крижаним поглядом.
— Ти правда не розумієш? Ти не відчуваєш?
— Що?! — розгубилась Кет.
— Нічого! Ти нічого не відчуваєш, хіба ні?!
Кет прислухалася до себе й раптом усвідомилa, що їй муляло весь цей час, що дратувало, що розпирало зсередини. І цей здогад, ніби блискавка, осяяв увесь цей сірий, непорушний, мертвий світ. Вона не відчуває! Не відчуває нічогісінько! Ані подиху вітру на шкірі, ані пилу в очах, ані болю в м’язах, ані бурчання шлунку. Навіть серце не б’ється!
— Ми ніколи не стомимося, Кет! — із журливою посмішкою мовив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тільки разом», після закриття браузера.