Читати книгу - "Тільки разом"

Кет сіла на пісок, обхопила руками худі коліна. Вона не стомилася, ні! Просто не хотілося йти. Нічого не хотілося.

— Мені страшно!

— Так і повинно бути! — Андрій опустився поряд з нею навколішки. — Буття страшне. А небуття — ще страшніше! Ти думала, що це пекло. Але це не пекло, бо мук у звичайному розумінні тут немає. Тут єдина всеохопна й незборна мука — катування відсутністю. Люди не розуміють, що є щастя невідчутне, щастя самого життя — щастя дихати, їсти, бачити сни. Не знав справжніх мук той, хто не втрачав зір, слух, здатність рухатися, справляти природні потреби. Люди вважають, що найстрашніші нещастя падають на них іззовні. Але справжні біди зажди чатують і починаються зсередини.

Дівчина здригнулася від внутрішнього холоду.

— А смерть теж починається зсередини? — пошепки запитала вона.

— Звичайно! — так само пошепки відповів Андрій. — Як і життя!

Андрій і Кет мовчки йшли пустелею, дивлячись під ноги. Кожен думав свою невеселу думу. Кет поглянула вперед і побачила вдалечині на піску чорну цятку.

— Що то таке? — смикнула хлопця за рукав Кет.

— Людина, — не дивлячись, відповів Андрій.

— Тут багато людей?

— Більше, ніж ти думаєш.

— І що вони роблять?

— Кожен — своє. Більшість намагаються порятуватися.

— А ти хочеш?

— Хочу! — твердо відповів Андрій. — Але я не знаю як. Тепер — не знаю.

Кет скоса подивилася на блідого, худющого супутника й тихо мовила:

— Вибач мені!

Андрій знизав плечима.

— Усе-таки, ти єдиний, кому виявилось не байдуже до мого життя і моєї смерті, хоча у тебе й був свій інтерес. А я підвела тебе. Я підштовхнула тебе до загибелі. Як це схоже на життя! Ми завжди найбільше шкодимо тим, кому ми небайдужі.

— Іронія долі! — смутно посміхнувся парубок. — Але я завжди боровся проти абсурду життя. Хоча, можливо, це й абсурдно.

— То борися й далі! — запропонувала Кет. — Можливо, якось можна зарадити твоїй біді?

— Теоретично — можна. Можна спробувати врятувати від самогубства ще одну людину. Але якщо мені не вдасться — ми обоє втратимо. Самогубець — своє життя, а я — будь-яку надію. Знаєш, — Андрій уважно подивися на Кет, і його яскраво-блакитні очі обпекли дівчину, — я не впевнений, що мені є сенс заради когось помирати.

— Сенсу немає, — впевнено сказала Кет. — Ні в чому немає сенсу!

Молоді люди знову замовкли. Чорна цятка чимдалі наближалася, набуваючи людської подоби. Врешті Кет розгледіла на піску огрядного чоловіка років п’ятдесяти — сонного, лисого, з пом’ятим жовтим обличчям.

— Хто це? — пошепки запитала дівчина.

— Джон Сміт.

— А ти всіх тут знаєш?

— Ні, далеко не всіх. Люди з’являються і зникають, не всі відрекомендовуються. Але цього американця знають майже всі. Він уже понад тридцять років ось так незворушно лежить на піску.

— Не хоче жити?

— Нічого не хоче.

— Ну і правильно!

— Правильно?! — скипів Андрій. — Бездіяльність — дочасна смерть!

— Ой, не сміши мою п’ятку! Ми вже померли!

— Дурні й слабаки померли, а розумні й сильні — живуть і будуть жити!

— Тссс! — Кет стисла руку Андія. — Він же чує!

— Хай чує! По-перше, я правий, а з правдою гріх критися. По-друге, йому байдуже.

Андрій мовчки пройшов повз Джона Сміта, Кет призупинилась і привіталася. Сміт кивнув і знову звів очі до низького сірого неба. Кет наздогнала Андрія й зазирнула йому в очі.

— По-твоєму, я теж слабачка й дурепа?!

— Очевидно, — спокійно відповів парубок.

— Я терпіла, доки могла! Більше не було моїх сил зносити таку наругу!

— Ну звісно, померти значно легше, ніж жити! Жити й боротися.

— Хто б казав! — просичала Кет. — Якщо ти такий розумний і сильний, то чому ж покінчив із собою?!

— Я люблю життя й не боюся смерті! — Андрій зупинився й уважно подивився дівчині в очі. — Але помирання — то зовсім інша справа! Не страшно померти, страшно помирати. Помирати довго й болісно, втрачаючи людські риси й усі свої особисті чесноти. У мене був рак. Рак мозку. Я перетворювався на тварину. Я жив як людина, я плекав у собі людину довгі роки. Я не міг дозволити хворобі забрати в мене не тільки життя, але й мою особистість — мене самого. Я скоїв самогубство, але я не вбив себе. Я помер із спрагою до життя, ненавидячи слабкість духовну й фізичну. Своєю смертю я зневажив смерть. Смерть мені по коліна!