Читати книгу - "Шалена"

Хтозна, навіщо я забрала степлер. Він не мій. Він мені не дуже потрібен. Мені нема що чи кого пристеплювати. Я викидаю його на чийсь газон.

За мною біжить безхатько з пакунком моїх листів під грифом «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ».

– Агов, ти! Ти! Ти! – кричить він, затинаючись, задихаючись.

Я не зважаю на нього й продовжую крокувати вулицею.

Люди часто плутають наш ґанок із великим контейнером для сміття. Вранці я постійно знаходжу порожні каністри від лагера, обгортки від кебаба, використані презервативи та зламані іграшки. Одного разу мені трапилася геть гола лялька Барбі з відтятою головою. Її рожеве тіло розпласталося на тротуарі, ніби то було якесь місце злочину з «Історії іграшок». Голови в полі зору не знайшлося, натомість перед нами виринає вбивче видовище – Арчвей-Тауер, неофіційно найпотворніша будівля Великої Британії. Яка краса.

Я штовхаю вхідні двері; вони завжди залипають, тож доводиться навалюватись як слід. Завіси скриплять. Хтось зробив розмашисте графіті «Лох». Думаю, це не я.

Знімати кімнату дешевше, ніж однокімнатну квартиру, але трохи дорожче, ніж жити в картонній коробці в підземному переході. Власне, останнім часом ця опція видається дедалі привабливішою, особливо коли вранці в лиху годину вистоюєш чергу до ванної лише для того, щоб з’ясувати, що якийсь нехлюй забув за собою змити.

Моє перше хайку за сьогодні. Ти не розучилась, Алвіно. Ти – геній поезії. Візьми з полиці Нобелівську премію. Ніколи не зраджуй своїх мрій.

Квартира розташовується на верхньому поверсі залатаного перепланованого вікторіанського будинку. Минулого тижня шматок даху пробив дірку в моїй стелі. Я написала власникові, поскаржилася на дощ. Він запропонував мені купити відро. Шпалери відшаровуються на стиках, але сумніваюся, що вони колись виглядали добре. Килими тут бежеві й протерті. Принаймні в мене є дах над головою (частково) й ліжко (матрац з «ІКЕА»), тож я намагаюся не скаржитися, особливо Бет. Вона ніколи не зрозуміє.

Я видираюся нагору нескінченними сходами. Посеред проходу стоїть чийсь велосипед. Запах плану, який ні з чим не сплутаєш. Ще сходи, а потім ще і ще. Я живу з парочкою нечупар, їх звуть Ґері й Петті, або Джеррі й Петсі, або Ґео й Пінкі, якось так, коротше. Вони здебільшого сидять удома, курять травку у вітальні, не відчиняючи вікон, щоб дорогоцінний дим не виходив, і слухають музику гуртів, про які я ніколи не чула. Вони вбираються в якісь чорні хламиди, чорні футболки з черепами й безрозмірні чорні худі з недоладними флюоресцентними прикрасами. Я чорного не ношу.

Коли я заходжу, нечупари вовтузяться на дивані. Огидно. Вони витирають мокрі роти й переводять на мене погляд. Червоні очі. Вже обкурились. Телевізор показує якесь беззмістовне лайно. Дім, милий дім.

– Привіт, – кажу, вішаючи ключі на гачок.

– Ага, – відказують нечупари.

На килимі – порожні пакетики від «Вотсітс»[14] та «Скіттлз»[15]. Напівпорожня пляшка «Доктора Пеппера». Я прокрадаюся повз них до кімнати й зачиняю двері. На засув. Вони – балакуча парочка. Якщо я втрачу пильність, вони відбалакають мені всі вуха. Можливо, саме це й трапилося з Ван Ґоґом. Хотілося б мені зараз абсенту.

Ліжко з ранку стоїть незастелене. Я скидаю туфлі й заповзаю під пухову ковдру, позіхаю широко, по-котячому. Думаю, можна поспати. Однаково більше нема чого робити. Я просто лежу там і чекаю, коли трапиться зомбі-апокаліпсис або щось інше, що нас розважить.

Стіни тонкі, як папір. Я чую, як нечупари за дверима кажуть:

– О Боже, я щойно знайшла її сторінку на «Фейсбуці»! Це збіса смішно.

Думаю, вони про мене говорять.

– Чекай, це ж навіть не вона, – каже Ґері.

– Та вона! Просто скажено відфотошоплена фотка десь п’ятирічної давнини. Думаєш, є багато людей на ім’я Алвіна Найтлі?

Вони точно про мене говорять.

– Ахаха! Подивись! Вона живе в Гайґейті?[16] – каже Джеррі.

– І працює поетесою в «Таймз літерарі саплемент»?[17] – каже Петсі.

– Вона зустрічається із Ченнінґом Тейтумом, – каже Ґео.

– Вона збіса дивна! – обоє нечупар в один голос.

Я нагострюю уявного ножа.

– Додай її в друзі, – пропонує Пінкі. – Просто заради сміху.

– Зробив, – каже Ґео.

Щось усередині мене помирає. Жорстоко з їхнього боку сміятися з моєї брехні. Покажіть мені хоч одну людину, яка не прикрашала б свого життя в соціальних мережах. Не викривляла б правди. Не перебільшувала б. Просто маленька безневинна брехня, моє відретушоване життя. Ну то й що, що я не відомий поет? Кому яке діло, що в мене немає роботи? У мене принаймні є мета, якісь прагнення. А що є в них окрім хламідій? Лобкові воші?

– Днями я знайшов її у «Твіттері», – каже Ґері. – Ти знала, що вона твітить хайку?

– Що таке хайку? – каже Петті.

– Нудно, – каже Джеррі. – Це такий типу дуже короткий вірш, до 140 знаків. Думаю, це щось корейське.

На мить вони відволікаються на «Джорді шор»[18] – один із пожильців горлає за щось на іншого. Входить третій і починає кричати на них обох.

Я злюся через те, що підслухала. Полишаю спроби заснути. Мій телефон у сумочці. Я дістаю його та витріщаюся на дисплей. Це «Самсунґ ґелексі S5». Я купила його на розпродажу в «Карфон верхаус»[19]. Я знаю, що в усіх інших людей айфони, але мені подобається вирізнятись. У будь-якому разі, він виглядає як айфон, тільки дешевший.

«Покер»? «Солітер»? «Майнкрафт»? Котрась зі стрілялок, де треба всіх убити? «Ґранд сефт ауто: вайс сіті»? «Дед тріґґер 2»?

«Тіндер».

Настав час оцінити лузерів у додатку для знайомств. (Мене ніхто не оцінюватиме. Я поставила фотку Бет. Кмітливо, еге ж? Я не якась там дурна лялька.)

Прогорнути ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Боже, ні!

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Підступає блювота.

Очкарику, хто ти?

Надто худий.

Усмішка з нетрів бороди.

Схожий на жабу.

Незграбніший за краба.

Вуха як тарелі.

Зуби – чорні форелі.

Дивак у шапці.

Голий у краватці.

Як у Гітлера вуса.

Сип заразний, боюся.

А цей зизоокий.

Хом’якові щоки.

Тату´ на обличчі.