Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

«Першою-ліпшою» зупинкою був Конотоп, де ми простоявши близько чотирьох годин, встигли комфортно розмістити «водоплаваючу» дичину в персональних басейнах з пивом і полягали спати.

Вранці з'ясувалося, що потяг, що йшов попереду нас, десь на перегоні зіткнувся з кількома вагонами товарняка, які відчепилися…

– Знаково подорож починається, – подумав я; – поки ми купали качку в пиві, десь тут, зовсім поблизу, можливо, гинули люди…

Москва… Ну, про неї і згадувати не хочеться. – Людський мурашник. Всі кудись біжать, удаючи страшенну зайнятість. Неможливо зупинити людину, щоб про щось запитати. А, навіть, коли це, якимось чудом і вдасться, одержиш, як правило, недбало кинуту через плече, неправдиву інформацію і ще будеш жалкувати, що мав необережність запитати…

Мені вже багато раз доводилось бувати в Москві проїздом в Ярославль, де працював більше року на новобудові, і я на власному досвіді знав, що зорієнтуватись в московських лабіринтах можна лише за допомогою міліції.

Я не шуткую. Не було жодного випадку, щоб міліціонер детально не пояснив як дістатися до потрібного місця. Московські міліціонери знали своє місто не гірше за таксистів.

У кожного з нас був подвійний контракт. Монтажний і налагоджувальний. Кожен – по півроку.

Річ в тім, що посилати людину на рік без сім'ї, на думку нашої законотворчої системи, негуманно і небезпечно – (тестерон краником не прикрутиш)… Але з сім'єю – не економічно… А от, відрядити на рік, але за двома контрактами – цілком нормально! Клерки харчового міністерства, таким чином обминули закон та заощадили на утриманні наших сімей. Отже, підтримуючи гасло «дарагого Лєоніда Ільіча»

– «Економіка должна бить економной», нам довелось добряче побігати між тими двома конторами і вислухати чотири нудні, стандартні лекції про те, що ворожі буржуазні служби тільки про те і мріють, як би видурити у нас будь-який документ з ГЕРБОВОЮ печаткою, як шантажем та підкупом бажають зробити з нас антирадянських агентів… Ну, словом, майже за Висоцьким: – як має себе поводити радянський інженер за кордоном…

Москва… Носильник, таксі, приймальник камери схову в Ярославському вокзалі, сановні, високоповажні клерки державних установ… Усі зазирають в наші кишені, усі чогось хочуть, але у нас там лише міцно складені дулі… Не на курорт їдемо…

Даруйте, з вашого дозволу, ці три дні столичних митарств я випущу з оповідання не тому, що їх не було, чи вони, за давністю літ забулись, а тому, що і вам не цікаво буде проте читати, і мені не дуже приємно згадувати ту бюрократичну тяганину по десяткам кабінетів за автографами вищезгаданих сановних клерків, що були наділені владою «пущать-нє-пущать». До того ж, кожен з тих клерків вважав своїм святим обов'язком провести з нами (крім чотирьох офіційних, ще й свою, приватну) «установчу бесіду» про повальну епідемію туберкульозу і сифілісу в Монголії, про наркоманію і алкоголізм та крадіжки, які Радянська влада своїм громадянам не пробачить, а головне – про небезпеку «підлих проісків імперіалізму» що давно вже «одягнувши овечу шкуру», чекають на нас в засідках, мріючи перекупити за свої бридкі доларові срібняки честь і гідність РАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ…

З Києва до Москви нас приїхало четверо, в Союззакордонпоставці до нас приєдналось ще двоє; один з Тбілісі, один з Омську. Грузин Аліко, миттєво вирішив проблему камери схову на Казанському вокзалі, знайшовши там земляка. Оміч Степан був, на відміну від нас, з легенькою сумочкою, бо валізи до потягу йому мали піднести в Омську.

Степан виявився гарною, товариською людиною, а оскільки він не був обтяжений власним вантажем, то дуже активно допоміг кожному з нас впоратись з нашим. Отже розмістились, забивши рюкзаками-валізами майже весь простір в купе, включаючи прохід між лавками. Спустити ноги з полки було просто нікуди, а щоб вийти з купе доводилось йти по лавці, спираючись руками об верхню полицю.

Провідник намагався здерти з нас бакшиш «за перевищення дозволеного вантажу» але ми сказали йому, що вантаж не наш, і хай йому Закордонпоставка відшкодовує те перевищення… Провідник погодився не чіплятися до нас, якщо ми пообіцяємо нарубати в тайзі дров для титану… Ми здивувалися, але погодились.

Отже рушили. В дорогу ми взяли ящик сухого вина і ящик газировки «Тархун». Ми планували випити «Тархун» в дорозі,а вино, збирались зберегти на новосілля, але ж їхали ми п'ять діб і практика з теорією різко розійшлась…

Спека… Страшенна червнева спека і невимовна духота… Раз у раз змушені ми були вгамовувати спрагу «сухоньким», розбавляючи його «Тархуном»…

…В Монголію приїхали два ящики з порожніми вже пляшками…

Отже завантажились, їдемо!

Нікому з нас ще не доводилось перебувати в купе потягу більше доби, отже до деяких фізіологічних особливостей в далеких переїздах ми були зовсім не готові; – Помити окремі дрібні (порівняно з ходовою частиною) деталі організму, що природою розташовані трохи нижче пояса не викликало великих проблем. Це нескладно було зробити в туалеті теплою водою навіть при швидкості потягу, що на Транссибірській Магістралі перевищувала 100 км/год., а от як привести до ладу пропітнілу, з ароматом старого оселедця, верхню частину того ж організму?

Вихід був знайдений наступної доби, коли вищеописаний аромат став вже їсти власні очі, і вже незручно було на обід до ресторану ходити, хоча і від інших відвідувачів ресторану теж не «Chanel № 19 Poudre» відгонило…

Нам дістався останній, вісімнадцятий вагон і тому, вся