Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

3. Старенькі обслуговуються поза чергою.

а) При бажанні, якщо їм нездужається, вони можуть викликати мене додому. Прибіжу негайно.

4. Діток, які плачуть, буду виганяти геть, щоб не росли боягузами.

Адміністрація: головний майстер-перукар

Хашимджан Кузиєв.

Поки я ходив у траурі, мої односельці, як виявилося, добре-таки позаростали. Роботи було багато, одначе я швиденько з нею впорався. Адже спритності та кмітливості в мене вистачав. Але, певно, через поспішність я припустився грубої, непоправної помилки, за що мене й було справедливо покарано.

Дідусь Уста бува, коли ще живий був, налив у склянку якоїсь отруйної рідини від мух. А я, роззява, подумав, що то вода з хлоркою і прополоскав у ній задля дезинфекції всі свої ножиці, гребінці, бритву… І от у всіх у кишлаку, кого торкнулися мої інструменти, на голові, шиї, обличчі почали вискакувати якісь болячки. Я й так відбріхувався, і сяк, доки стало несила: повісив на двері замок і накивав п'ятами. Відсиджуся вдома, перечекаю бурю в підвалі або на горищі, вирішив я.

Я вилежувався у тепленькій постелі, лінуючись уставати, і намагався думати про всякі приємні речі. Раптом у хвіртку постукали так гучно, ніби в барабан.

— Хто там? — крикнув я, висунувши голову з-під ковдри.

— Відчиняй, друже. Це я — Закір, — долинув знайомий голос.

Сказати по правді, немає у мене на світі друга вірнішого, ніж Закір. За всяких обставин у житті був він поруч зі мною, умів вибачати багато що. Бувало, навіть лусну його згарячу по лобі, а він тут-таки питає співчутливо, чи не забив я собі руки?

Я зіскочив з постелі й подався до хвіртки.

— Дома нікого немає? — було перше Закірове запитання.

— Нема. Дівчата в школі,» батьки — на роботі.

— А ти?

— Я? Ти ж бачиш, дома. Хворію.

— Це добре, друже, що хворієш. Якщо можеш, похворій іще днів зо три-чотири.

— Чого це?

— Друже, до нас прислали нового перукаря. Він звелів мені піти покликати тебе…

— Новий перукар? — вигукнув я, кидаючись до хвіртки.

Виявилося, що все правда. Біля нашої перукарні сидів незнайомий чоловік. На колінах він тримав невеликий чемоданчик, один ріжок якого, мабуть, прогризли миші. Чоловік мугикав собі під ніс пісеньку про красуню Лайло.

— Ассалому алейкум, — привітався я з ним якомога ввічливіше.

— Це ви і е Хашимджан? — спитав незнайомець, не відповідаючи на моє привітання.

— Саме так.

— У такому разі я попросив би вас відімкнути двері.

— Буде зроблено.

Новий перукар увійшов до приміщення, засунувши руки в кишені, став ходити туди-сюди, зазираючи в кожен куток. При цьому він усе насвистував свою пісеньку: «О Лайло, Лайло, моя незабутня».

— Так от, дорогий мій юначе, — сказав він, переставши нарешті свистіти. — Для початку зніміть оцю неоковирну вивіску над дверима. Хто це такий взагалі ваш Уста Акрам? Хто дозволив назвати його ім'ям цілий державний заклад?!

— Це був мій учитель. От!

— А у вас є спеціальний дозвіл на те, щоб назвати перукарню його ім'ям?

— Нема.

— Тоді негайно зніміть цю штуку.

— Не зніму, — сказав я тихо. У мене раптом залоскотало чомусь у горлі, і я ледь не заплакав.

Новий перукар був такий довготелесий, що драбини не потребував: він простягнув руку, легко одірвав вивіску й закинув її на дах сусіднього магазину. Тоді повернувся назад, зупинився навпроти прейскуранта.

— А це що за нісенітниця?

Я хотів відповісти, але голос мені не корився. У мене тремтіли губи, лоскотало в горлі, щипало в очах, і я не міг вимовити ані словечка.

Новий перукар повкидав усі інструменти мого Уста буви в картонну коробку, що валялася в кутку, глибоко засунув руки в кишені штанів, одкашлявся (я подумав був, що знову засвистить своє «О моя люба Лайло») і заговорив. Тихо так і поважно. Він сказав, що його сюди направило управління районними перукарнями, що я особисто повинен, не відкладаючи на завтра, з'явитися туди ж, одзвітувати, а потім, якщо хочу й далі працювати перукарем, — пройти відповідну комісію.

— А тепер прошу зникнути звідси, — закінчив він свою промову.

Я взяв картонний ящик з інструментами свого майстра і, похнюпившись, пішов до виходу.

— Сподіваюся, що ви не дасте скучати за вами, будете хоч вряди-годи провідувати нас, грішних, — сказав новий перукар, в'їдливо посміхаючись.

— Ви самі, самі ви… — почав я, але так і не зміг нічого вимовити; притиснувши до грудей картонний ящик, вискочив надвір. Додому прибіг за якісь там секунди. Потім цілий день лежав у темній кімнаті, уткнувшись лицем у подушку, не знаю чому: чи то боявся розревтися, чи від злості…

Прокинувся, коли сестричка Донохон полоскотала мені п'яту. Ліниво протираючи очі, вийшов у двір. Там, на сурі, сиділи моя дорога бабуся, тато і ще якийсь незнайомий чоловік. Я пильно подивився на нього і позадкував — це був наш дільничний. Ну, сказав я собі, далі, видно, справи підуть ще гірше. Все зрозуміло: мене вирішили арештувати. Ні-ні, мене не одуриш. Зараз я щезну. Піду начебто вмиватися,» тоді вискочу в садок, викопаю з землі дорогу мою чарівну шапочку, — а там шукайте вітра в полі! Помиляєтесь, мої дорогі: Хашимджан вам не якийсь там пришелепкуватий бевзь. Його так легко за грати не сховаєш!