Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Але я вже в нормі, — повторила Кетрін.

Лікарі не відповідали. Вони лише дивилися на неї, не даючи їй підвестися.

— Мені справді краще, — сказала Кетрін ще раз. Вона перевела погляд з одного лікаря на другого. В того були такі зелені очі, яких Кетрін раніше не бачила. Вони були наче смарагди. Кетрін спробувала поворухнутися. Лікарі дужче стисли їй руки.

Раптом зір її затуманився і лікарі опинилися далеко-далеко. Одночасно у вухах задзвеніло і тіло стало важким.

— Я почуваюся багато… — голос Кетрін звучав хрипко й губи ледь ворушилися. Голова впала набік. Вона побачила, що лежить на підлозі якогось сховища. Потім настала темрява.

Містер та місіс Уїлбур Коллінз підтримували одне одного, чекаючи, поки відімкнуть двері. Спершу ключ не входив у замок, і поліцейський витягнув його, щоб пересвідчитися, чи справді він від помешкання № 92. Він знову встромив ключ, збагнувши, що раніше тримав його догори ногами. Двері розчинилися, і поліцейський відступив убік, пропускаючи університетського декана у справах студенток.

— Гарненька кімнатка, — сказала декан. Це була мініатюрна жінка років п’ятдесяти, з нервовими й стрімкими рухами. Впадало в очі, що вона почувається дуже напружено.

Містер та місіс Уїлбур Коллінз і двоє поліцейських у формі зайшли до кімнати слідом за нею.

Перед ними була маленька двокімнатна квартира, яку називали «помешканням з видом на річку». Річку й справді було видно, але тільки з крихітного віконечка в комірці ванної кімнати. Двоє поліцейських стали обіч, склавши руки за спинами. Місіс Коллінз, жінка п’ятдесяти двох років, затрималася при вході, наче злякавшись того, що зможе побачити. Містер Коллінз навпаки, накульгуючи, відразу ж пройшов усередину кімнати. В 1952-у він перехворів на поліомієліт, що лишив сліди на правій гомілці, але ніяк не відбився на його розважливості у справах. У свої п’ятдесят п’ять він був другою особою в Першому національному міському банкові Бостона. Це був чоловік, що вимагав діяльності й поваги.

— Оскільки проминув лише тиждень, — припустила декан, — ваші тривоги, можливо, ще передчасні.

— Ми не мусили дозволяти Кетрін переїздити до Нью-Йорка! — проговорила місіс Коллінз, від хвилювання ламаючи пальці.

Містер Коллінз зігнорував їх обох. Він рушив у бік спальні й зазирнув до кімнати.

— Її валіза на ліжку.

— Це добра ознака, — сказала декан. — Багато студентів, коли втомлюються, їдуть на кілька днів з міста.

— Якби Кетрін поїхала, вона взяла б із собою валізу, — відповів містер Коллінз. — Крім того, вона зателефонувала б нам у неділю. Вона завше телефонує в неділю.

— Як декан я знаю, що багато студентів раптом відчуває потребу перепочити. Навіть таких гарних, як Кетрін.

— Кетрін не схожа на інших, — проговорив містер Коллінз, зникаючи в ванній.

Декан поглядом попросила підтримки в поліцейських. Але ті не відреагували.

Накульгуючи, містер Коллінз повернувся до вітальні.

— Вона нікуди не поїхала, — сказав він як про щось, що не підлягало сумніву.

— Що ти маєш на увазі, рідний? — спитала місіс Коллінз із дедалі сильнішою тривогою.

— Те, що сказав, — відрубав містер Коллінз. — Вона нікуди не поїхала б, не прихопивши цього. — Він пожбурив півпорожню упаковку протизаплідних таблеток на сидіння кушетки. — Вона тут, у Нью-Йорку, і я хочу, щоб її розшукали. — Він поглянув на поліцейських. — Повірте моєму слову, я хочу, щоб цією справою зайнялися серйозно.

Доктор Мартін Філігіс притисся головою до стіни кімнати пульта управління. Приємно було відчувати прохолоду штукатурки. Четверо студентів-медиків третього курсу прилипли до скляної перегородки, з усепоглинаючим благоговінням стежачи за тим, як хворого готують до сканування мозку. Для них це був перший день факультативу з радіології. Курс починався з нейрорадіології. Філіпс перш за все повів їх подивитися на апарат для сканування, бо знав, що він справить величезне враження і зіб’є з них пиху. Іноді студенти-медики виявляли схильність до самовпевненості й нахабства.

В кімнаті для сканування технік, схилившись над хворим, перевіряв положення його голови щодо велетенського, схожого на бублик сканера. Технік випростався, відмотав шмат липкої стрічки й зафіксував голову хворого на підставці з пеностиролу.

Дотягнувшися рукою до конторки, Філіпс узяв направлення та історію хвороби. Нашвидку продивився те й друге.

— Прізвище хворого Шіллер, — сказав Філіпс. Студенти так захопилися підготовчою процедурою, що не обернулися на його слова. — Основна скарга — слабкість правої руки й ноги. Вік — сорок сім. — Філіпс поглянув на хворого. З досвіду він знав, що пацієнт буває страшенно переляканий.

Філіпс поклав направлення й історію хвороби на місце якраз тоді, коли технік став маніпулювати столом. Голова хворого повільно увійшла в отвір сканера, наче в пащу страховища. Швидким поглядом ще раз перевіривши положення голови, технік перейшов до кімнати, де був установлений пульт управління.

— Відійдіть на хвилину від вікна, — сказав Філіпс. Четверо студентів миттю послухалися й підійшли до комп’ютера, на якому нетерпляче мигтіли лампочки. Як Філіпс і передбачав, юнаки були настільки вражені, що стали слухняними.

Технік замкнув двері, що з’єднували два приміщення, і зняв із гачка мікрофон.

— Лежіть абсолютно нерухомо, містере Шіллер. Не ворушіться. — Вказівним пальцем технік натис кнопку пуску на пульті управління.

В кімнаті для сканування схожа на бублик велетенська маса, що оточувала голову Шіллера, стала стрибкоподібно обертатися, наче головне коліщатко годинникового механізму. Клацання — гучне для містера Шіллера — долинало приглушеним до тих, хто