Читати книгу - "Плавучий острiв"

Брести пішки незнайомою дорогою, уночі, в нетрях дикої місцини, де швидше можна натрапити на злочинця, ніж на подорожнього, це хоч трохи та занепокоїть кожного. Саме в таке становище попали члени Мандрівного квартету. Французи хоробрі, це всім відомо, і наші музиканти теж були хоробрі, наскільки це їм вдавалось. Та між відвагою і нерозважливою зухвалістю існує межа, що її здоровий глузд ніколи не повинен переступати. В кожному разі, якби поїзд не зупинився перед залитою водою рівниною, якби карета не перекинулась за п’ять миль до Фрескаля, наші оркестранти не були б змушені блукати в пітьмі по сумнівних дорогах. Будемо ж сподіватися, що нічого лихого з ними не трапиться.

Була вже восьма година, коли Себастьян Цорн із товаришами вирушили до узбережжя, керуючись вказівками погонича. Скрипалі, що несли лише легкі й досить зручні шкіряні футляри, не мали на що скаржитись. Вони й не скаржились, ані розважливий Фрасколен, ані веселий Пеншіна, ані мрійливий Івернес. Але як доводилось віолончелістові з його величезною коробкою — справжня шафа на спині! Зрозуміло, беручи до уваги його вдачу, що в нього було доволі причин лютувати. Про це свідчили його бурчання й безупинні скарги, що виливалися у вигуках «ах! ох! уф!»

Тим часом зовсім поночіло. По небу швидко пропливають густі хмари, крізь вузькі просвітки між ними визирає молодий у першій чверті глузливий місяць. Хтозна-чому, мабуть, через те, що він розлючений і роздратований, Себастьянові Цорну зовсім не до вподоби білява Феба[8]. Він погрожує їй кулаком і кричить:

— Ну, чого ти туди видерлася й показуєш нам свій дурнісінький профіль? Немає нічого безглуздішого за цю скибку недостиглої дині, що походжає собі там угорі!

— Було б краще, якби вона повернулася до нас лицем, — каже Фрасколен.

— Чому це? — питає Пеншіна.

— Бо тоді було б багато видніше.

— О цнотлива Діано, — декламує Івернес, — вістівнице лагідна ночі, о білолиця супутниця землі, обожнювана кохана чарівного Ендіміона[9]…

— Ти скоро закінчиш свою баладу? — вигукує віолончеліст. — Ото мені лихо, коли ці перші скрипки починають шкварити на квінті[10]!

— Треба піддати ходу, — каже Фрасколен, — інакше ми ризикуємо заночувати під зірками…

— …Якби вони були, а також і запізнитися на концерт в Сан-Дієго!

— Що за безглузда вигадка, далебі! — вигукує Себастьян Цорн, струшуючи необережно свій футляр, з якого долинає жалібний звук.

— Але ж це твоя вигадка, моє серденько, — каже Пеншіна.

— Моя?

— Звичайно! Хай би краще ми залишились у Сан-Франциско й тішили своєю грою вуха всіх отих каліфорнійців!

— Ще раз питаю, — знов подає голос віолончеліст, — чому ми поїхали?

— Бо ти цього захотів.

— Ну, так треба визнати, що це була згубна ідея, і якщо…

— О друзі, подивіться! — раптом вигукує Івернес, показуючи на небо, де вузький місячний промінь оздобив ясною смужкою береги темної хмарки.

— Що сталось, Івернесе?

— Гляньте на цю хмарку, хіба ж вона не скидається на дракона з розпростертими крилами й павиним хвостом, на якому світяться сто очей Аргуса[11]!

Напевне, Себастьян Цорн не володів могутністю підсиленого в сто разів зору того, хто стеріг дочку Інаха[12], бо не помітив глибокої вибоїни, в яку так не до речі попав ногою. Він падає разом із своєю коробкою і лежить долілиць, нагадуючи здоровенну комаху, що плазує по землі.

Віолончеліст украй розлючений — тепер у нього на це поважні причини — й сипле докорами на адресу першої скрипки, що все ще милується своїм небесним страховищем.

— Це все через Івернеса, — запевняє Себастьян Цорн, — якби я не задивився на його проклятого дракона…

— Це вже не дракон, тепер це амфора[13]! Навіть маючи зовсім посередню уяву, можна побачити амфору в руках Геби[14], що ллє нектар…

— Стережіться, в цьому нектарі, напевне, багато води, — вигукує Пеншіна, — і твоя чарівна богиня юності ще влаштує нам добрячий душ!

Це завдало б нашим мандрівникам великого клопоту, але й справді збирається на дощ. Обережність спонукає їх поспішати, щоб вчасно знайти собі захисток у Фрескалі.

Вони піднімають віолончеліста, що все ще сердиться, ставлять на ноги — він так само бурчить. Люб’язний Фрасколен пропонує нести його футляр. Спочатку Себастьян Цорн відмовляється. Розлучитися з своїм інструментом… з віолончеллю Гана й Бернарделя[15]… це ж,