Читати книгу - "Плавучий острiв"

Вони знову рушають. Дві милі проходять сягнистим кроком. Жодних пригод. Темрява навколо дедалі густішає, відверто загрожуючи дощем. Падає кілька великих і важких краплин — доказ того, що зронили їх громові хмари. Але амфора чарівної Івернесової Геби не проливається більше, і наші четверо нічних мандрівників плекають надію прибути до Фрескаля сухісінькими.

Вони змушені бути дуже обачними, щоб не спотикнутись і не впасти на темній дорозі з глибокими вибоїнами, яка, вряди-годи круто завертаючи, біжить між пагорбками й ярами, понад похмурим проваллям, відкіля, наче рокотання велетенських сурм, долинає клекіт потоків. Якщо за властивим кожному особисто способом мислення Івернес уважає оточення поетичним, то Фрасколенові воно здається небезпечним.

Доводиться стерегтися деяких неприємних зустрічей, що роблять сумнівною недоторканність подорожніх на каліфорнійських дорогах. Члени квартету озброєні лише смичками трьох скрипок і віолончелі, а цього навряд чи достатньо в країні, де винайдено револьвери Кольта, відмінно вдосконалені в наш час. Якби Себастьян Цорн і його товариші були американці, кожний з них придбав би собі цю зброю, яку носять звичайно в окремій кишені штанів. Справжній янкі не вирядиться в дорогу, навіть коли він їде залізницею від Сан-Франциско до Сан-Дієго, не захопивши з собою цієї іграшки на шість набоїв. Але французи не вважали за потрібне так робити, власне, цього їм і на думку не спало, про що вони, може, ще й пошкодують.

Пеншіна йде попереду, пильно вдивляючись в узбіччя дороги. Коли вони щільно обступають її з обох боків, можна не боятися раптового нападу. Та навіть і тут у ньому прокидається потяг до жартів, і «його високості» дуже кортить утнути якусь штуку зі своїми товаришами, виникає дурнісіньке бажання налякати їх трішечки, наприклад, — раптом зупинитись і забелькотати тремтячим із жаху голосом: «Стійте! Там… там щось ворушиться! Готуйте рушниці…»

Та коли дорога заглиблюється в густий ліс між мамутові дерева й секвойї — велетенські рослини Каліфорнії заввишки півтори сотні футів, — бажання жартувати в Пеншіна зникає. За кожним із цих грубезних стовбурів може притаїтись у засідці десятеро. Здається, ось-ось побачиш-спалах вогню, почуєш сухий звук пострілу… посвист кулі… В таких місцях, наче навмисно пристосованих для нападів, на кожному кроці чекаєш якоїсь пастки. Якщо, на щастя, не наражаєшся тут на бандитів, то лише тому, що цей гідний пошани тип цілком зник з американського Заходу: бандити провадять тепер фінансові операції на ринках Старого й Нового Світу! Який кінець для правнуків Карла Моора й Жана Сбогара[16]! Кому, як не Івернесу, можуть спасти на думку ці міркування? «Дійсно, — гадає він, — п’єса не варта декорацій».

Раптом Пеншіна зупиняється.

Фрасколен, що йде слідом за ним, робить те саме.

До них негайно приєднуються Себастьян Цорн та Івернес.

— Що сталось? — питає друга скрипка.

— Там щось є, - відповідає альт. І. він зовсім не жартує. За деревами справді щось ворушиться.

— Людина чи тварина? — питає Фрасколен.

— Я не знаю…

Ніхто не наважиться сказати, яка з цих двох можливостей краща. Збившись щільною купкою, вони вдивляються в темряву, боячись поворухнутись, затамувавши подих.

В цю хвилину місячне проміння, видершись з-за хмар, освітлює темне склепіння лісу і крізь гілля секвой просотується аж до землі. Унизу, кроків на сто навколо, видно, наче вдень.

Пеншіна аж ніяк не примарилося. Помічена ним темна, маса, надто велика, щоб бути людиною, могла належати тільки чотириногій тварині. Але якій тварині? Хижакові? Напевне, так… Але що то за хижак?

— Це стопохідна тварина! — каже Івернес.

— До біса цю тварину, — шепоче Себастьян Цорн стиха, але роздратовано. — Та що ти кажеш про неї, Івернесе? Невже ти не можеш говорити, як всі люди? Що це таке — стопохідна тварина?

— Така, що ходить ступнями, — каже Пеншіна.

— Як ведмідь, — додає Фрасколен.

Справді, це ведмідь, ведмідь незвичайних розмірів. У каліфорнійських лісах немає ані левів, ані тигрів, так само як і пантер, але ведмеді — постійні їхні мешканці, і зустрічі із ними звичайно закінчуються погано.

Отож не дивно, що наші парижани одностайно вирішили поступитися місцем цьому стопохідному. А втім, хіба ж він не був тут у себе вдома? Отже, вони розступаються, і поволі, так само лицем до ведмедя, неквапливо відходять, намагаючись не скидатися на тих, хто тікає.

Ведмідь простує вперед маленькими кроками, вихилясом, мов іспанська танцівниця, вимахуючи передніми лапами; мало-помалу він наближається, і його дії набирають ворожого характеру: до квартету долинає хрипке гарчання і клацання щелепами, в яких немає нічого заспокійливого.

— Може, нам дременути врозтіч? — пропонує «його високість».

— Ні в якому разі, - відповідає Фрасколен, — він схопить одного з нас, і той накладе життям за всіх.

Отже, цю пропозицію відкинуто, без сумніву, вона мала б згубні наслідки.

Тримаючись укупі, музиканти дістались до межі галявини. Ведмідь наближається — він уже на відстані якихось десяти кроків од них. Мабуть, місце здалось йому зручне для нападу. Напевно так, бо він завив дужче й прискорив ходу.

Вся група квапливо відступає, а друга скрипка наполегливо напучує:

— Спокійніше, друзі, спокійніше!

Вони перетинають галявину й ховаються під деревами. Але небезпека від цього зовсім не зменшується. Переходячи від одного дерева до другого, ведмідь може кинутися несподівано, і саме це він, очевидно, і збирається зробити, бо вже не чути його жахливого гарчання, він уповільнює ходу.

І раптом лісова темрява сповнюється чарівними звуками, повільно й широко ллється хвилююча мелодія, в якій