Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Homo Novus, Василь Павлович Бережний 📚 - Українською

Читати книгу - "Homo Novus, Василь Павлович Бережний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Homo Novus" автора Василь Павлович Бережний. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:
академiка! А що?

Фiл обернувся до неї, але не встиг нiчого сказати - опинився в її обiймах, i вуста йому затулив довгий поцiлунок.

4

Фiл з подивом вiдзначив, що як тiльки вони зайшли на кладовище, його почав обсiдати смуток. Безкiнечнi ряди мовчазних могил, шурхiт опалого листя пiд ногами, низьке сiре небо,- все це, звичайно, викликає мiнорний настрiй. Та хiба тiльки це?

Мимоволi спостерiгав за Аркадiєю, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка i такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвiт, який зухвало i так недоречно яскрiв серед похмурого дня. Там i сям на очi потрапляли написи: "Любому татовi..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Фiл ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадiю. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?

Сьогоднi, в недiлю, Аркадiя надумала поїхати на базар по яблука.

- Чому на базар? - здивувався Фiл. - Давай провiдаємо твою матiр. Цiле лiто й не заглянули, незручно якось... I сад же добре вродив...

- Як хочеш, - знизала плечима Аркадiя. - Яблука там справдi сортовi.

Матерi вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спiдлоба, хамiль, хамiль - та до своєї кiмнатки за кухнею. Старенька нiзащо на свiтi не йняла вiри, що це Аркадiя, вважала її за двiйничку своєї любої онуки, царство їй небесне, i кожного разу тiкала до свого сховку. Сценка повторилась i зараз. Аркадiя зареготала, взяла корзину i подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Фiловi свою пам'ять, казала, пiдносячи руку:

- Отам - симиренки, цiлу зиму лежатимуть, онде - бiлий налив, з того краю - ранет...

З маленького вiконечка за ними крадькома стежили вицвiлi старечi очi, сповненi недовiри й цiкавостi. Непомiтнi погляди тяглися до дiвочої постатi i з сусiднiх будинкiв, i з-за кущiв, парканiв. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтiшна мати, а тепер ось шастає по саду!

Коли виїжджали з двору, Аркадiя раптом сказала:

- Хочу побачити свою могилу!

I от вони на цвинтарi.

- Показуй, ти був на похоронi.

Аркадiя зупинилась, пропускаючи Фiла вперед. Обличчя її було застигле, байдуже i цiєї митi скидалося на маску. "Чи в неї кам'яне серце? промайнула в чоловiка думка. - Чи просто мiцна нервова система? Але ж все-таки..." А що "все-таки" вiн достеменно i сам не знав. Сподiвався, що вiдвiдини власної могили зворушать Аркадiю до слiз, пом'якшать її жорстку натуру, i вже мiркував, як втiшатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя i смертi, одвiчний кругообiг в Природi... Чим далi йшли помiж могилами, тим бiльше його охоплював меланхолiйний настрiй, душу проймав невиразний жаль, i вiн уже пошкодував, що погодився на цi вiдвiдини.

Бiля могил там i сям поралися люди - прибирали бур'ян, пожухле листя, посипали жовтим пiском. Деякi сидiли на лавочках, вiдпочиваючи, однак у кожному силуетi Фiл бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись нi кроками, анi навiть поглядом не потурбувати їх. Нараз вiн став як укопаний: бiля могили Аркадiї бовванiла якась постать. Мати!

Обернувся до Аркадiї, кивнув. Та усмiхнулась:

- Бачу.

Мати поглянула на них якось винувато, знiтилася, нiби її застали на негожому вчинку.

- А ми оце були у вас, - нiяково заговорив Фiл, - набрали яблук, а тодi Аркадiя й каже: давай заїдемо на кладовище...

Досить було цiєї хвилини, поки вiн говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагiднiло, погляд став не такий сумний.

- А що ти тут робиш? - рiзко спитала Аркадiя. - Ми в гостi, а вона... Все оплакуєш ту?

Мати стенула плечима, губи їй зiбралися оборочкою, мабуть, хотiла щось сказати, але промовчала.

- Хiба та була краща? - дошкуляла Аркадiя. - Вона тобi подобалась бiльше? - Обличчя Аркадiї розчервонiлося, голова похитувалася з боку на бiк.

- Перестань, - втрутився Фiл. - Негарно так прискiпуватись... - Хотiв сказати: "до рiдної матерi", але не сказав, подумавши, що спорiдненiсть тут вiддалена, цiєї Аркадiї мати не народжувала, не спiвала їй котка, не розказувала казок...

- Я ж не знала, - виправдовувалась мати, - була б не йшла з дому. Ви так рiдко навiдуєтесь...

Фiл слухав її стриманий голос, короткi реплiки Аркадiї i думав, що все-таки матерi важко погодитись з тим, що сталося, свiдомiсть її ще "не переварила" цього факту. Вони розмовляли нiби рiзними мовами, i Фiл полегшено зiтхнув, коли мати нарештi пiшла.

Сiли на лавочку врiзнобiч.

- Чого ж не читаєш менi моралi? - не без єхидства обiзвалась Аркадiя.

- Облиш, ти не в гуморi.

- Та який тут уже гумор... - в її голосi почулися примирливi нотки.

- Скажи, а ти пам'ятаєш саму смерть? - раптом спитав Фiл.

Аркадiя пересмикнула плечима.

- Як це сталося - не пригадую. Обпекло болем, потемнiло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далi... Коли знову вiдчула свiтло i розплющила очi, побачила: я не в снiгу, а в теплi твоєї лабораторiї.

- Мабуть, ти й не могла запам'ятати, бо та клiтина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї...

- А де ти взяв клiтину?

- Зрiзав iз вказiвного пальця. Кiлька мiлiметрiв, не бiльше... Так, смерть - катастрофiчний, але не миттєвий процес. Мiльярди клiтин бiоструктури не можуть одночасно...

- Та що це ти зарядив про смерть? - перебила Аркадiя. - Краще пригадай, що казали старожитнi про життя...

- Vivere memento - пам'ятай про життя!

- Саме так, оце я й хотiла тобi нагадати, - Аркадiя показала бiлi разки зубiв. - Золотi слова! Треба взяти вiд життя якомога бiльше. Пам'ятаєш, як той жартував на лижнiй базi? "На те людина й живе на свiтi, аби добре їсти!" I брав склянку кефiру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? - Не дiставши ствердження, вона завершила: - Ти на це заслуговуєш!

Фiловi занило в грудях, стало тоскно до щему - чи не вперше за час трiумфу. Може, це була реакцiя на слова Аркадiї, а може, до цього спричинився посмугований

1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Homo Novus, Василь Павлович Бережний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Homo Novus, Василь Павлович Бережний"