Читати книгу - "Homo Novus, Василь Павлович Бережний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Фiл обернувся до неї, але не встиг нiчого сказати - опинився в її обiймах, i вуста йому затулив довгий поцiлунок.
4
Фiл з подивом вiдзначив, що як тiльки вони зайшли на кладовище, його почав обсiдати смуток. Безкiнечнi ряди мовчазних могил, шурхiт опалого листя пiд ногами, низьке сiре небо,- все це, звичайно, викликає мiнорний настрiй. Та хiба тiльки це?
Мимоволi спостерiгав за Аркадiєю, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка i такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвiт, який зухвало i так недоречно яскрiв серед похмурого дня. Там i сям на очi потрапляли написи: "Любому татовi..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Фiл ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадiю. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?
Сьогоднi, в недiлю, Аркадiя надумала поїхати на базар по яблука.
- Чому на базар? - здивувався Фiл. - Давай провiдаємо твою матiр. Цiле лiто й не заглянули, незручно якось... I сад же добре вродив...
- Як хочеш, - знизала плечима Аркадiя. - Яблука там справдi сортовi.
Матерi вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спiдлоба, хамiль, хамiль - та до своєї кiмнатки за кухнею. Старенька нiзащо на свiтi не йняла вiри, що це Аркадiя, вважала її за двiйничку своєї любої онуки, царство їй небесне, i кожного разу тiкала до свого сховку. Сценка повторилась i зараз. Аркадiя зареготала, взяла корзину i подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Фiловi свою пам'ять, казала, пiдносячи руку:
- Отам - симиренки, цiлу зиму лежатимуть, онде - бiлий налив, з того краю - ранет...
З маленького вiконечка за ними крадькома стежили вицвiлi старечi очi, сповненi недовiри й цiкавостi. Непомiтнi погляди тяглися до дiвочої постатi i з сусiднiх будинкiв, i з-за кущiв, парканiв. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтiшна мати, а тепер ось шастає по саду!
Коли виїжджали з двору, Аркадiя раптом сказала:
- Хочу побачити свою могилу!
I от вони на цвинтарi.
- Показуй, ти був на похоронi.
Аркадiя зупинилась, пропускаючи Фiла вперед. Обличчя її було застигле, байдуже i цiєї митi скидалося на маску. "Чи в неї кам'яне серце? промайнула в чоловiка думка. - Чи просто мiцна нервова система? Але ж все-таки..." А що "все-таки" вiн достеменно i сам не знав. Сподiвався, що вiдвiдини власної могили зворушать Аркадiю до слiз, пом'якшать її жорстку натуру, i вже мiркував, як втiшатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя i смертi, одвiчний кругообiг в Природi... Чим далi йшли помiж могилами, тим бiльше його охоплював меланхолiйний настрiй, душу проймав невиразний жаль, i вiн уже пошкодував, що погодився на цi вiдвiдини.
Бiля могил там i сям поралися люди - прибирали бур'ян, пожухле листя, посипали жовтим пiском. Деякi сидiли на лавочках, вiдпочиваючи, однак у кожному силуетi Фiл бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись нi кроками, анi навiть поглядом не потурбувати їх. Нараз вiн став як укопаний: бiля могили Аркадiї бовванiла якась постать. Мати!
Обернувся до Аркадiї, кивнув. Та усмiхнулась:
- Бачу.
Мати поглянула на них якось винувато, знiтилася, нiби її застали на негожому вчинку.
- А ми оце були у вас, - нiяково заговорив Фiл, - набрали яблук, а тодi Аркадiя й каже: давай заїдемо на кладовище...
Досить було цiєї хвилини, поки вiн говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагiднiло, погляд став не такий сумний.
- А що ти тут робиш? - рiзко спитала Аркадiя. - Ми в гостi, а вона... Все оплакуєш ту?
Мати стенула плечима, губи їй зiбралися оборочкою, мабуть, хотiла щось сказати, але промовчала.
- Хiба та була краща? - дошкуляла Аркадiя. - Вона тобi подобалась бiльше? - Обличчя Аркадiї розчервонiлося, голова похитувалася з боку на бiк.
- Перестань, - втрутився Фiл. - Негарно так прискiпуватись... - Хотiв сказати: "до рiдної матерi", але не сказав, подумавши, що спорiдненiсть тут вiддалена, цiєї Аркадiї мати не народжувала, не спiвала їй котка, не розказувала казок...
- Я ж не знала, - виправдовувалась мати, - була б не йшла з дому. Ви так рiдко навiдуєтесь...
Фiл слухав її стриманий голос, короткi реплiки Аркадiї i думав, що все-таки матерi важко погодитись з тим, що сталося, свiдомiсть її ще "не переварила" цього факту. Вони розмовляли нiби рiзними мовами, i Фiл полегшено зiтхнув, коли мати нарештi пiшла.
Сiли на лавочку врiзнобiч.
- Чого ж не читаєш менi моралi? - не без єхидства обiзвалась Аркадiя.
- Облиш, ти не в гуморi.
- Та який тут уже гумор... - в її голосi почулися примирливi нотки.
- Скажи, а ти пам'ятаєш саму смерть? - раптом спитав Фiл.
Аркадiя пересмикнула плечима.
- Як це сталося - не пригадую. Обпекло болем, потемнiло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далi... Коли знову вiдчула свiтло i розплющила очi, побачила: я не в снiгу, а в теплi твоєї лабораторiї.
- Мабуть, ти й не могла запам'ятати, бо та клiтина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї...
- А де ти взяв клiтину?
- Зрiзав iз вказiвного пальця. Кiлька мiлiметрiв, не бiльше... Так, смерть - катастрофiчний, але не миттєвий процес. Мiльярди клiтин бiоструктури не можуть одночасно...
- Та що це ти зарядив про смерть? - перебила Аркадiя. - Краще пригадай, що казали старожитнi про життя...
- Vivere memento - пам'ятай про життя!
- Саме так, оце я й хотiла тобi нагадати, - Аркадiя показала бiлi разки зубiв. - Золотi слова! Треба взяти вiд життя якомога бiльше. Пам'ятаєш, як той жартував на лижнiй базi? "На те людина й живе на свiтi, аби добре їсти!" I брав склянку кефiру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? - Не дiставши ствердження, вона завершила: - Ти на це заслуговуєш!
Фiловi занило в грудях, стало тоскно до щему - чи не вперше за час трiумфу. Може, це була реакцiя на слова Аркадiї, а може, до цього спричинився посмугований
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Homo Novus, Василь Павлович Бережний», після закриття браузера.