Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

У морі нас поступово зносило до пляжу.

Я обережно перевів вітрило, що рвалося з рук, майже розгадав таємницю управління, і на душі повеселішало. Тепер мені вже здавалося, що цей вид спорту таки по-своєму цікавий і знадний.

Ми вибралися в смугу рівного берегового вітру, за півкілометра виднілася стрічка Сааремського пляжу, над якою врізувалася в блакить шпага орбітального ліфта. ї в цей час мені раптом видалося, що на нас із неба полився крижаний душ. Холод і якийсь дивний неспокій огорнули тіло. Я роззирнувся і незчувсь, як опинився у воді. Вона, навпаки, була, як окріп. Спробував вилізти на дошку серфера, але не втримався і знову заборсався у хвилях. Покликав: “Гнате!” Той не подавав голосу, лавірував серфером за півсотні кроків од мене, поглядаючи на берег. Я глянув і собі, спостеріг, як орбітальний ліфт на околиці Сааремаа раптом спалахнув миготливим яскравим світлом і огорнувся димом. Громовий гуркіт струсонув навдокружжя, подаленів.

— До берега! На ліфті аварія! — почувся крізь гул Гнатів крик.

Я спересердя кинув непіддатливий серфер і поспішив уплав до берега.

Паніка охопила пляжників. Люди з криками, зойками металися на березі, багато хто — особливо діти — заривалися в пісок.

Гнат випередив мене і був уже біля берега, як нараз якесь кругле тіло збило вітрило його віндсерфера і впало у море. Інспектор також опинився у воді. “Потопив” його одномісний швидколіт з розтрощеним ковпаком кабіни. Гнат упірнув і тепер спливав, тримаючи за комір комбінезона якусь людину. Він тут же покликав кібер-рятувальника, що плавав поруч, і передав урятованого, точніше, врятовану, — то була жінка — у магнітні захвати апарата. Робот рвонувся до берега, в найближчу клініку “швидкої допомоги”.

За двадцять кроків од берега було вже мілко, по груди. Гнат першим вибрався на пісок, а за ним я. “Холод” посилився, хоч стояла сонячна серпнева днина.

Люди все ще метушилися і кричали, бігли до станції циркулера, і увагу привертав лише один чоловік. Одягнений у білу сорочку-сітку, він стояв на волейбольному майданчику, широко розставивши ноги, засунувши долоні за пояс, і незворушно-байдуже спостерігав за людською метушнею. Біля його ніг лежав плаский чорний предмет, здалеку схожий на кейс. В цей час Гнат підігнав швидколіт.

— Стрибай!

Я з місця стрибнув на сидіння, швидколіт тут же шугнув у небо.

— Бачив? — гукнув я.

— Що? — не зрозумів Гнат.

— Ну того, на пляжі…

— Бачив, потім поговоримо. Ох, і влипли ми з тобою, варяже!

Я зрозумів: ми не повинні були йти сюди, на Сааремський пляж. І винен у цьому був я зі своїм варязьким самолюбством і впертістю.

Коли ми увійшли, кабінет начальника відділу безпеки спецсектора являв собою схил пагорба, що спадав у море, — так було настроєно відеопласт. Я з цікавістю роздивлявся, вперше потрапивши до “високого начальства”, а Гнат одразу попрямував до столу “на вершині пагорба”.

Ян Лапарра саме розмовляв по селектору. Показав нам рукою на стільці. Був він невисокий, повільний у рухах, говорив тихо і скупо. Я зустрічався з ним лише тричі, й з першої ж зустрічі він видався мені чимось незадоволеним і суворим. Не знаю, чи був Ян Лапарра таким насправді, але принаймні я жодного разу не чув, щоб він підвищував голос чи влаштовував комусь рознос.

— Як ви опинилися на Сааремському пляжі? — запитав нарешті начальник відділу безпеки своїм звичним тоном.

Гнат глянув на мене і відповів, не змигнувши оком:

— Замість ранкової зарядки вибрали віндсерфінг, а потім збиралися йти на важливе завдання.

— Дивна історія, хлопці. Рапорт я ваш читав. Отже, причина вибуху орбітального ліфта на Сааремаа невідома…

— Відома, — заперечив Гнат, — хоча дивини у цій справі цілий віз. Якийсь дикий збіг обставин, ймовірність якого — один до мільйона! Я був там до підходу аварійної команди і знаю висновок експертів.

Лапарра підвів на нього світлі, із зіницями-крапочками очі.

— Причина невідома. Я також читав звіт експертів. Збіг обставин не може бути спонукальною причиною їх виникнення. Але ми ще повернемося до цього. Сподіваюся, завдання, яке ви одержали, виконаєте в строк…

Тон останньої репліки був ствердний, і Гнат промовчав. Я намагався ні на кого не дивитися, у мене горіли вуха.

Лапарра постукав нігтем пальця по столу й легенько посунув до його краю прозору касету відеозапису.

— Це вам, ознайомтеся. Нове завдання. Цілком можливо, що воно якимось чином пов’язане з попереднім. Півроку тому за нез’ясованих обставин у Північній Америці загинули чистильники з “Аїд”. Одинадцятеро, група Шерстова. Працювала вона за документами архіву двохсотрічної давності. Тут, — Лапарра показав на касету, — ви знайдете тільки загальні дані, найосновніші.

— Нез’ясовані обставини, — пробурмотів Гнат. — За півроку так і не з’ясували обставин загибелі групи?

— Ця група, “Аїд-117”, знешкоджувала склади з бактеріологічною зброєю. Схоже, що вони там випустили на волю якийсь невідомий вірус. Недавно експерти встановили нарешті, що жоден вірус не міг бути причиною загибелі чистильників. Є запитання?

Гнат покрутив у руках кристал.

— Тільки одне: склад моєї робочої групи? Лапарра гмукнув, кинув на мене гострий погляд.

— Склад твоєї групи попередній — ти і стажист.

Гнат гмукнув у свою чергу і підвівся.

— Тоді все гаразд.

У коридорі він узяв мене за плече, прихилив до себе і пошепки сказав:

— Зрозумів варяже? Нам виявлено небувале довір’я — два завдання одразу! Про що це свідчить?

— …Що завдання не дуже складні.

— Браво, стажисте! Більше того, обоє вони, як то кажуть, з розряду “дохлих”. Але нехай. Цікаво й за такі братися. Чи ти іншої думки?

Що я міг сказати? Який з мене, чесно кажучи, помічник