Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

Зробивши декілька кроків, супутник попросив вибачення:

— Машину взяти не зміг. А втім, може, це й на краще: в об'їзд далеко. Пішки простіше. Та й надійніше. Швидше дістанемося. Прошу вас, Олегу Миколайовичу.

Новий знайомий виявився балакучим, але не настирливим. З обов'язків гіда, а можливо, просто бажаючи розважити попутника, він почав розповідати Сергєєву історію міста, називав його визначні місця. Почувши, що мистецтвознавцеві довелося бувати тут перед війною і штурмувати цю фортецю, провідник став балакучішим.

— Отже, місто вам знайоме… Але, сподіваюсь, ви зробите мені честь, дозволивши супроводжувати вас завтра у першій прогулянці по місту? Вам важко буде його впізнати, дорогий Олегу Миколайовичу…

Так, впізнати місто було важкувато. Сергєєв ішов і пригадував…

Він зупинився тоді в одному з найкращих готелів міста — «Парк-готелі», недалеко від замка.

Портьє наділив іноземця рекламним путівником. У ньому Сергєєв вичитав, що Кенігсберг — це самостійна адміністративна одиниця, має свій статут, свого обер-бургомістра, своє самоврядування, навіть нижчі органи якого призначаються німецьким міністерством внутрішніх справ, «Зрозуміло, — подумав Олег Миколайович, — фортеця є фортеця, треба як слід тримати її в руках, от і налагодили цю адміністративну машину».

У путівнику було сказано, що територія «прусської столиці» складала тоді, в 1940 році, 193 квадратних кілометри, а це, як підкреслено повідомлялось у довідці, дорівнювало площі всієї Москви. Населення — 372 тисячі чоловік…

Всюди Сергєєв бачив пихатий герб міста. Одноглавий чорний орел, увінчаний масивною короною, віялом розкинув крила. Над ним вигадливий вензель, а ще нижче — три щити. На центральному щиті — знову корона і хрест. Праворуч — теж корона з двома зірками. Ліворуч — та сама корона і два чабанські ріжки. Величезні пазури стерв'ятника загрозливо стирчать вниз.

Сергєєв щодня оглядав кілька вулиць і з жалем думав, що строк відрядження короткий і ознайомитися з усіма кварталами йому не пощастить.

Він блукав у центрі — по вузьких, старих вуличках і завулках, забудованих багатоповерховими кам'яницями; ходив по околицях, де невеликі вілли і стандартні будиночки ховалися в зелені, побував у робітничих селищах — там похмурі довгі триповерхові будинки тяглися на цілий квартал, від рогу до рогу.

Всюди панувало пожвавлення: безперервні ряди автомашин, натовпи людей на тротуарах. Відразу ж впадало в очі, що, незважаючи на буденний день, мешканці були святково вдягнені. З вікон будинків звисали червоні прапори з чорною свастикою посеред білого кола. І, немов пояснюючи те, що відбувається, з вуличних гучномовців летів гавкучий голос диктора: «Німецькі війська марширують по вулицях поваленого Парижа. Геній фюрера підніс славу німецької нації на недосяжну висоту. Але це тільки початок великого шляху, на який ми стали і який приведе Німеччину до остаточної перемоги. Про ці дні перемоги і торжества нації історики говоритимуть вічно».

Сергєєв на хвилину зупинився перед одним з численних плакатів на стіні будинку. На Олега Миколайовича дивилося нахабне усміхнене обличчя німецького солдата у сталевій касці, сфотографованого на фоні Ейфелевої башти. А внизу великими літерами було написано: «йому належить світ».

Цей плакат Олег Миколайович згадував через півтора року під Ленінградом, поглядаючи на обледенілі трупи німецьких солдатів, згадував його і у 1943 році, проводжаючи поглядом незліченні ряди полонених гітлерівців, яких вели у тил наші автоматники, згадував, поглядаючи на Кенігсберг у незабутні квітневі дні 1945 року.

А тоді він не поспішаючи йшов серед виряджених людей, особливо гостро відчуваючи себе самотнім і чужим у цьому гомінливому, багатолюдному і… дивному місті, де стояли поруч середньовічні будинки й будівлі у стилі «модерн», а в чарівну красу казок Гофмана вривалися промови імперського міністра пропаганди Геббельса.

Сергєєв ішов вулицею Міттельтрагхайм від готелю до замка, завернувши дорогою до будинку уряду. Тут між виступами підковоподібного корпусу блищала у басейні вода, на кам'яній балюстраді даху завмерли сизі голуби, схожі на статуї.

Потім він надовго затримався біля нового будинку університету — триповерхового, з півкруглими склепистими арками, з галереєю вздовж першого поверху, з кам'яними богинями на ріжках даху, з горельєфом вершника на фронтоні.

Сергєєва не могла обдурити ця зовнішня академічна солідність. Він прекрасно знав: з університетських кафедр тепер дедалі рідше згадуються імена Шіллера і Гете, зате все гучніше лунають в аудиторіях промови, більш схожі на войовничі заклики націстських фюрерів, ніж на лекції професорів.

Професори… Певно, це вони щойно пройшли повз Сергєєва — люди у чорних сюртуках із значками націонал-соціалістичної партії на лацканах, люди, при зустрічі з якими студенти виструнчувалися, викидаючи вперед руку.

… До будинку під'їхали грузовики. В них швидко повскакували студенти, слухняно виконуючи команду перетягнених ременями офіцерів рейхсверу. Заревли мотори, машини рушили. Через годину десь на приміському стрільбищі Ганси й Оскари будуть методично випускати кулю за кулею у мішені, на яких зображено червоноармійців…

Штурмовики у коричневих мундирах і крагах, з пов'язками на рукавах, снували туди і сюди, штовхаючи перехожих. З репродукторів гримів фашистський молодіжний гімн «Хорст Вессель». Гидко… А було б місто як місто, справжній культурний центр, коли б… коли б не цей націстський дух!

Розгорнувши путівник, Сергєєв перебіг очима рядки. У місті розвинута машинобудівна і військова промисловість. У книжчині йшлося про суднобудівну верф і машинобудівний завод акціонерного товариства Шіхау, про вагонобудівний завод, завод сільськогосподарських машин…

Але Сергєєв уже знав і те, про що путівник соромливо замовчував: у Кенігсберзі на повну потужність діяли завод зенітних гармат, авіамоторний завод «Оренштайн і Коппель», заводи автомобільних запасних частин, авіаційний, боєприпасів. Швейні фабрики випускали військове обмундирування, склади взуттєвих підприємств були вщерть забиті важкими солдатськими черевиками. На довгі переходи були розраховані їхні ковані підошви! «Готуються, щогодини готуються до війни, — подумав Олег Миколайович. — Франція — лише початок. Гітлерівці