Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

До обіду Сергєєв працював в університетській бібліотеці. Російського наукового працівника зустріли там ввічливо, але сухувато і з недовір'ям. А втім, на сердечність він і не розраховував. Зате література про янтар тут виявилася багатющою, такого зібрання книг з цього питання Олег Миколайович ще. не зустрічав. Квапливо, прагнучи якнайбільше встигнути, скорочуючи слова, замінюючи їх лише йому відомими знаками, він робив виписки, час від часу поглядаючи на годинник: хотілося поблукати по місту — хтозна, коли ще доведеться побувати за кордоном!

Розділ дисертації, присвячений історії янтарних промислів, обіцяв тепер стати цікавим. Попереду ще кілька днів, можна багато чого встигнути прочитати і записати. Треба тільки працювати систематично, поєднувати кабінетні заняття з розумним відпочинком, з прогулянками по місту…

Повз приземкуватий бліндаж, схований у землі, Олег Миколайович пройшов до червоного будинку головного поштамту і опинився біля замка.

Як гігантський вартовий, зводився він над містом. Вздовж західної стіни тяглася кам'яна огорожа з величезного необтесаного дикого каміння. Сім масивних контрфорсів розчленовували стіни на рівні частини, прикриваючи собою високі стрілчасті вікна. Асфальтована доріжка примхливим заворотом вривалася в браму і зникала у дворі. Олег Миколайович попрямував туди, пригадуючи все, що він знав про замок.

Коли почали його будувати? Ага, у 1255 році. Відтоді замок неодноразово реконструювався і сучасного вигляду набрав тільки на початку позаминулого століття. На згадку про спільну боротьбу росіян і німців з наполеонівською навалою один з найбільших покоїв дістав назву «Москвовідерзаал». Тут після перемоги російської зброї у Семилітній війні гостював у свого батька, губернатора Східної Пруссії, Олександр Васильович Суворов.

Опинившись на широкому, наче великий майдан, подвір'ї, Сергєєв оглянувся. Вздовж північної, найстародавнішої сторони йшла склеписта галерея з різьбленою балюстрадою. Звідси у середні віки феодальне панство милувалося рицарськими турнірами. Під галереєю — вхід до знаменитого ресторану «Блютгеріхт»,[7] прославленого не так якістю своїх вин, як своєрідним оформленням. Олег Миколайович піддався спокусі подивитися на нього.

… Низькі, навислі над головою стелі, величезні діжки на постаментах. Їхні днища розцяцьковані вигадливою різьбою. Приземкуваті старовинні столи і стільці з рівними спинками, химерний срібний і дубовий посуд — тарілі, кухлі, дзбани — все це створювало певний колорит старовини. Сергєєв ненадовго затримався тут. Замовивши кухоль пива, він з насолодою випив гіркувату рідину і хотів уже вийти, але внутрішні двері виявилися замкнутими.

— О ні, сьогодні туди не можна, — поспішив до Сергєєва кельнер, — сьогодні на подвір'ї замка якась церемонія, і з самого ранку зачинено всі входи, крім головного. Церемонія ще не почалася. Спробуйте пройти через головний вхід. Можливо, вас і пропустять.

Виходячи з ресторану, Олег Миколайович одразу звернув увагу на те, що у лівому кутку площі біля замка стояло десятка півтора легкових автомобілів, а біля стрілчастого входу, що вів на внутрішнє подвір'я, повільно походжали два офіцери-есесівці у чорних мундирах з білими кантами. Сергєєв попрямував до них.

Несподівано поруч опинився маленький верткий чоловічок, який назвав себе службовцем з адміністрації замка.

— Що панові потрібно?

— Я хотів оглянути замок, — відповів Сергєєв.

— Це неможливо.

— Але ж замок відкритий для екскурсантів?..

— Я хочу сказати, що це неможливо зробити сьогодні. За годину має приїхати гауляйтер Кох, який від імені фюрера вручатиме золоті партійні значки генералам та офіцерам, що днями повернулися з Франції.

— Шкода, — повільно промовив Олег Миколайович. — Я іноземець, у мене обмаль часу. Навряд чи зможу побувати тут ще раз.

— Нічого не можу зробити, — розвів руками чоловічок. — Але якщо у пана є які-небудь запитання щодо історії замка, його минулого, я залюбки відповім. До речі, ми можемо підійти ближче до входу, звідти видно частину подвір'я, і мені легше буде розповідати.

— Прошу, якщо це вас не обтяжить, — відгукнувся Сергєєв і дав чоловічкові кілька марок.

— Дякую. Прошу подивитися сюди. У східній частині подвір'я, над рестораном і далі, ви бачите будинок судових установ. Так називався раніше законодавчий орган провінції. Ця стіна закінчується восьмикутною баштою «Хабертурм». Брама Альбрехта, яку пан бачить трохи праворуч, названа на честь герцога Бранденбурзького. Над аркою можна побачити круглі геральдичні щити.

— А південна частина?

— На південному боці — музеї. Там історико-краєзнавчий музей «Пруссія», музей образотворчих мистецтв, який називається «Художні зібрання Кенігсберга». Директор його — доктор Альфред Роде, дуже солідна і шановна людина.

— Роде? Автор книги про янтар?

— Пан не помилився. Справді, доктор Альфред Роде — найбільший знавець янтарю.

— Скажіть, я не міг би зустрітися з ним?

— Зараз ні. Доктор відпочиває у Франції. Можливо, згодом, якщо ви не покинете нашого міста.

— Ні, я виїжджаю. Розповідайте, прошу.

— … Тут-таки розміщено багатющу бібліотеку старовинних книг, цінні археологічні матеріали і гордість нашої провінції — колекцію янтарю.

— Який порядок їх огляду?

— О, дуже простий. Якщо ви прийдете іншим разом, я зможу супроводити вас.

— Спасибі, постараюся скористатися з вашого запрошення. А зараз розкажіть мені, будь ласка, про замок. Я чув, що один зал має назву Залу московитів? Мене, як росіянина, це дуже цікавить.

На запитання Сергєєва чоловічок відповів не одразу.

— Пан, мабуть, прочитав про це у путівнику. Але путівник видано півроку тому… Нині Зал московитів перейменовано на Прапорний зал. В ньому відбуваються найважливіші засідання вищих партійних керівників. У цьому залі нещодавно виступав сам доктор Геббельс. Але, з вашого дозволу, я продовжу свою розповідь. Західна частина будівлі — кірха і приміщення, де зберігаються колекції старовинної вогнепальної і холодної зброї. Башта, яку ви бачите перед собою на південному боці, досягає майже ста метрів. Це найвища будівля у місті…

Залишивши свого випадкового гіда, Сергєєв спустився обвитою зеленню південною терасою до статуї Фрідріха-Вільгельма, вийшов на міст Кремербрюке і незабаром опинився на острові Кнайпгоф.

Він уже знав, що це діловий, комерційний центр міста. Саме тут, та