Читати книгу - "Два веронці, Вільям Шекспір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось ще «Протей»! Ізнову... Двічі, тричі...
О добрий вітре, заспокойсь, не вій,
Не розвівай шматочків, доки я
До одної всіх літер не зберу.
Крім власного мого імення! Хай
Підхопить лютий буревій його
Й на скелю найстрімкішу віднесе,
І звідти скине 13 у бурхливе море!..
Поглянь: у цім рядку його ім’я
Стоїть аж двічі, ось: «Протей нещасний»,
«Палкий Протей» - ось: «Джулії чарівній».
Я відірву це... Ні!.. Таж любо як
Він спарував обидва наші ймення!..
Я їх складу одне на одне... Ну ж бо!
Цілуйтесь, пригортайтеся, сваріться,
Робіть, що хочете...
Входить Лючетта.
Лючетта
Прошу, синьйоро,
Обід вже на столі, і жде вас батько.
Джулія
Гаразд, ходім.
Лючетта
Як?! Та невже ж ці клапті
Покинете ви тут?
Джулія
Як їх цінуєш,
То підбери.
Лючетта
Ви ж гримали на мене.
Як я їх підбирала... А проте
Я їх візьму... бува, щоб не замерзли.
Джулія
Вони тобі до серця, бачу я!
Лючетта
Що бачите, те й кажете, синьйоро.
Та я й сама все бачу, не сліпа!
Джулія
Ходім, ходім! Будь ласка, вже ходімо!
Виходять.
СЦЕНА 3
Там само. Кімната в господі Антоніо.
Входять Антоніо й Пантіно.
Антоніо
Скажіть, Пантіно, чим таким поважним
Мій брат затримав вас у галереї?
Пантіно
Про сина вашого, Протея, йшлося.
Антоніо
І що ж він вам сказав?
Пантіно
Він дивувався,
Що ваша милість дозволяють сину
Удома марнувати юні роки,
В той час як люди й не такі вельможні
Синів своїх у мандри посилають:
Тих - на війну, щоб поспитать фортуни;
Тих - відкривать далекі острови;
Тих - у найкращі університети.
Він мовив, що на кожнім з тих шляхів
Протей ваш міг би широко ступати,
Й наказував мені порадить вам
Його без діла вдома не тримати,
Бо ж як постаріє, то пожалкує,
Що замолоду світу він не бачив.
Антоніо
На мене зовсім натискать не треба;
Я думаю про це вже цілий місяць
І знаю й сам, що син марнує час,
Що з нього путнього не вийде мужа,
Якщо його не виховає світ.
Лише в труді ми здобуваєм досвід,
А час удосконалює його. 14
Порадь мені, куди послати сина?
Пантіно
Гадаю, вашій милості відомо,
Що юний Валентин, його товариш,
Перебуває зараз при дворі
У герцога.
Антоніо
Я знаю.
Пантіно
Ваша милість,
Пошліть і вашого туди ж; він там
Навчиться різних звичаїв лица́рських,
Добірних висловів та етикету,
З вельможами спізнається - й побачить,
Яким повинен буть юнак шляхетний.
Антоніо
Мені твоя порада до вподоби;
Міркуєш слушно ти; і щоб побачив,
Як це мені до серця припада,
Я виконаю все і при нагоді
До герцога пошлю його негайно.
Пантіно
Туди рушає завтра дон Альфонсо,
А з ним ще кілька юнаків значних,
Щоб герцогу засвідчити пошану
І запропонувать свої послуги.
Антоніо
Чудове товариство! З ними разом
Поїде й мій Протей... Ось він, до речі!
Входить Протей.
Протей
О радісне кохання! О рядки
Солодкі, ніжні!.. О життя солодке!
Її рукою тут водило серце,
Тут - присягання вірної любові!
Якби ж батьки любовний наш союз
Благословили й згодою своєю
Вмить повершили наше юне щастя!..
О Джуліє, мій ангеле!
Антоніо
Що то за лист, що ти його читаєш?
Протей
Це, батьку мій, привіт від Валентина...
Лиш кілька слів... Мені привіз його
Наш спільний друг.
Антоніо
А дай мені листа,
Побачим, що нового.
Протей
Батьку мій,
Немає тут новин... Він тільки пише,
Як він живе щасливо, як його
Шанують любо і який ласкавий
До нього герцог. Кличе і мене
З ним долю поділити.
Антоніо
Ну, а ти що?
Протей
Я підлягаю вашій волі, пане,
А не зичливим побажанням друга.
Антоніо
Його бажання збіглися з моїм.
Ти не дивуйсь, що вирішив я справу
Так несподівано: чого я хочу -
Я хочу, й край! Так я постановив,
Що певний час укупі з Валентином
Ти поживеш при герцогськім дворі.
Тобі я слатиму не менше грошей,
Ніж Валентинові - його сім’я.
Готуйся! Завтра вирушиш в дорогу.
Мовчи! Я так сказав,- тож так і буде.
Протей
Синьйоре мій, так швидко не зберусь я.
Прошу вас,- відкладіть на день чи два
Поїздку.
Антоніо
Ні, ніяких зволікань!
Усе, що треба, вишлю я по тому,
Ти мусиш виїхати взавтра,- чуєш?! -
Ходім, Пантіно; я велю тобі
Його хутенько вирядить в дорогу.
Антоніо і Пантіно виходять.
Протей
Тікав я від вогню, щоб не згоріти,
Та й затопивсь у хвилях і тону...
Листа я не насміливсь показати...
Боявся батька... думав: що, як він
Любов мою не схвалить... і брехнею
Тепер їй на заваді став я сам.
О, як нагадує весна кохання
Квітневий день, мінливий і несталий!
Ледь сонечко засяє в небі зрання,
Набігла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Два веронці, Вільям Шекспір», після закриття браузера.