Читати книгу - "Лірникові думи, Руданський"

раю йшла дорога

Меж двома садами.

Ту дорогу замикали

Дві желізних брами.

Їдна брама - на схід сонця

В небо підіймалась.

Друга вліво - на заході -

В землю опускалась.

При дорозі - два садочки,

Що вбирають очі:

Їден прямо на полудень,

Другий к полуночі.

І садок той, що к полудню,

Річка вперезала,

І місточок через річку

Брамка замикала.

А за річкою дерева

Цвіли, відцвітали,

І родили, й опадали,

Знову зацвітали.

В сім садочку на початку

Ангели спасались;

І спаслися, і на небо

Вище підійнялись.

Тут Адам і Єва їли

Золотії груші.

(І тепер туда відходять

Праведнії душі).

Да й у другім у садочку,

Що на полуночі,

Досита було усього,

Чого серце хоче.

Тілько пахнуло від него

Не добром - бідою:

Кругом него так і лилось

Полум'я рікою.

XI

І привів господь Адама,

Ходить, походжає,

І як жити він повинен -

Його научає.

Повернули в праву руку,

Перейшли місточок:

Відімкнулась перед ними

Брамка у садочок.

І в садочку бог зриває

Грушку золотую,

Дав Адаму половинку,

А собі другую.

І промовив: «З сего часу

Я буду з тобою,

Як сії дві половинки

Були меж собою».

Да і вийшли з того саду,

Пішли до другого;

Розділилось на дві часті

Полум'я пред богом.

Походили й там доволі.

То був сад ще кращий;

Но хто тілько їв із него,

Був навік пропащий.

І сказав господь Адаму,

Щоб остерігався,

І Адам в тім перед богом

Клятвою заклявся.

І по клятві розійшлися.

Бог пішов до неба,

А Адам пішов шукати,

Чого серцю треба.

XII

І ходив Адам по раю,

Всюди находився

І в шовковії травиці

Спати положився.

Сонце в захід закотилось,

Спить і не блищиться,

І заснуло все навколо -

Адаму не спиться!

Йому душно; йде до річки,

На берег сідає,

Схилив голову на руку

І думу гадає.

І просидів так до ранку,

День зазолотився.

Адам сидить коло річки,

Аж бог появився.

«Що, Адаме, так сумуєш? -

Каже бог до него.-

Чого тобі недостало

Ще до того всего?»,

Адам глянув, поклонився

І говорить: «Боже!

Що йно тілько ти содіяв.

Все то мені гоже.

Но я тужу, і сумую,

І в раю журюся:

Я їден тут як той палець,

Де не повернуся».

XIII

«Не журися! - бог говорить,-

Будеш друга мати:

Взавтра вийди до схід сонця

Руки умивати.

Вмочи в росу малий палець

І тріпни рукою,

Лиш павідворіт не тріпай,

А перед собою».

І з сим словом віддалився,

А Адам став ждати,

Коли час йому наступить

Руки умивати.

І от нічка проминула,

Ранок наступає,

І він, бідний, чи забувся,

Чи бог його зщає:

Як помочив усі пальці

Ранньою росою.

Так навідворіт і тріпнув

Цілою рукою!

І з'явилось п'ять чортяків.

Адам - утікати.

А вони давай всі разом

Пазури мачати.

І мачають, і махають

Обома руками,-

Другі родяться чортяки,

Роблять теє ж саме.

І робота не кінчалась,

І роси ставало,-

І намножилось чортяків -

Аж небо тріщало!

XIV

Аж з'явився бог до раю.

І все затихає.

І усіх чортів із раю

В бездну виганяє.

І чорти, як тая хмара,

3 неба полетіли

І, де бога спом'янули, -

Там вони і сіли;

Хто на небі, хто під небом,

А хто над водою;

Много на землі осталось.

Много під земльою.

Но хоть зразу з переляку

Бога споминали,

Та потому всі до змія

Як їден пристали.

І тепер чорти на світі

Лихо виробляють:

Домовії всіх у хаті

До гріха склоняють.

Лісовії й польовії

Водять бог де знає;

Водяний до ніг частенько

Камінці чіпляє.

А хто вішатися хоче -

Тому помагають

Ті чортяки, що в повітрі

Над землей літають.

XV

Піднебеснії чортяки

Бога не бояться

І, як в хмарі господь ходить,

З господом дражняться.

Господь на них і пускає

Громовії стріли;

І стріла їх скрізь находить,

Де б вони не сіли.

Часом мухою чорт стане,

Налетить на кого,

Грім тут чорта забиває

Й чоловіка того.

(Не впевняю, чи то правда,

Но говорять люде,

Кого грім лиш забиває,

Той безгрішний буде).

А як в небі загоряться

Свічі восковії,

Ті чортяки, що на небі,

Світять смолянії.

Тоді ангели там ходять

Свічі відіймають

І на землю їх з чортами

З неба іскидають.

І не раз в ясненьку нічку

Видно, як спадає.

І де впаде - там смолою

Травка запливає.

XVI

І говорить бог Адаму:

«Сину мій, Адаме!

Нащось тріпав позад себе

Мокрими руками !?

ОЙ! від сего стережися,

Поки будеш жити.

Да і дітям своїм теє

Закажи робити!»

(І тепер то пам'ятають

Всі хрещені люде,

Да і послі мир хрещений

Пам'ятати буде).

Знав то господь милосердний,

Що Адаму гоже,

Знав він добре, що для серця

Жінка лиш поможе.

І в минуті сон на него

Господь насилає,

І над сонним чоловіком

Думоньку гадає.

І гадає, і не знає,

Звідки що почати:

«З голови возьму,- подумав,-

Буде за лоб брати;

Возьму руку - жінка мужу

Ввік не дасть покою;

Возьму ногу - но муж буде

В неї під п'ятою.

Тра, щоб жінка чоловіка

Лиш могла кохати».

І роздумав