Читати книгу - "Невидиме дитятко, Янссон Туве"

Комусь, очевидно, хотілося позбутись бляшанок зі старою фарбою, тож помалював його зовні в темно-зелений колір, а зсередини – в коричневий. Чепуруля винайняла будиночок без умеблювання в одного гемуля, котрий запевняв, що тут любила літувати у часи своєї молодості її бабуня. А так як Чепуруля дуже поважала родинні зв'язки, вона одразу ж вирішила замешкати у будиночку з поваги до пам'яті своєї бабуні.

Першого вечора вона сиділа на східцях і з зачудуванням розмірковувала над тим, що бабуня у свої юні роки була, напевно, зовсім не схожа на себе. Зажко собі уявити, щоб справжня Чепуруля з вродженим тонким відчуттям прекрасного у природі могла поселитися на цьому жахливому пустельному узбережжі. Ані садка, з урожаю якого можна було б варити варення. Ані щонайменшого деревця, крону якого можна перетворити на альтанку. Ані гарної панорами з вікон.

Чепуруля зітхала, розгублено споглядаючи присмеркове море й прибій, що лизав берег, скільки сягало око. Зелене море, білий пісок, червонясті водорості… Місце, неначе створене для катастроф. Жодного надійного закутка…

І тоді Чепуруля, ясна річ, збагнула, що припустилася помилки. Надаремно перебралася вона у цей жахливий будинок на цьому жахливому узбережжі. Її бабуня, без сумніву, мешкала у зовсім іншому будинку. Отаким буває життя!

Однак Чепуруля уже встигла написати всій родині про своє переселення і вважала, що тепер не пасує знову міняти помешкання. Родина могла би подумати, що вона легковажниця.

Отож Чепуруля зачинила за собою двері і спробувала створити затишок у домівці. То була нелегка справа. Височенні стелі завжди губилися в сутіні, і жодні мереживні фіранки не змогли би звеселити великі похмурі вікна. То не були вікна, з яких приємно виглядати надвір, у них будь-хто міг хіба зазирнути досередини, а це Чепурулі не подобалося.

Вона намагалася причепурити куточки, але затишними вони так і не стали – меблі у них губилися. Стільці шукали прихистку біля столу, канапа злякано тулилася до стіни, а світляні кружала під лампами були такими ж безпомічними, як тремкі снопики світла кишенькового ліхтарика в темному лісі.

Як і всі Чепурулі, вона мала купу гарних дрібничок: маленькі дзеркальця, фотографії родичів в оксамитових рамках, черепашки, порцелянові кошенята й гемулі, що спочивали на мереживних серветках, гарні крилаті вислови, вигаптувані шовком або сріблом, крихітні вазочки й симпатичні грілки для чайників у вигляді мюмль – усе те, що робить життя легшим, а світ не таким великим та загрозливим.

Однак усі ці гарні, любі серцю дрібнички втрачали свою надійність та свій сенс у цьому похмурому будинку біля моря. Чепуруля переставляла їх зі столу на комод, з комоду на підвіконня, але вони ніде не почувалися на місці.

Ось і тепер вони там стояли. Такі ж розгублені й безпомічні.

Чепуруля зупинилася на порозі, намагаючись знайти розраду у своїх речах, але вони були такими ж безпорадними, як і вона сама. Вона пішла в кухню, поклала біля мийки щітку й мило, потім запалила вогонь під чайником і вийняла свої найгарніші філіжанки з золотим крайчиком; зняла з полиці таріль із печивом, старанно здмухнула з країв крихти, а поверх печива виклала кілька тістечок з цукровою помадкою, щоб справити враження на Капарулю.

І хоч Капаруля завжди пила чай без вершків, Чепуруля все ж виставила на стіл бабусин срібний молочник у формі човника, а цукор насипала у маленький плюшевий кошичок з ручкою, обнизаною перлами. Накриваючи стіл, вона була цілковито спокійною, усі думки про катастрофи зникли без сліду.

Шкода лишень, що у цій затаврованій фатумом місцині не знайти гарних квітів, які б годилися для святкового столу, а ті, що ростуть, схожі на злі настовбурчені кущики й не пасують до кольору стін вітальні. Чепуруля невдоволено відсунула убік вазу і рушила до вікна – подивитися, чи не видно ще Капарулі.

Та враз спохопилася: "Ні-ні, не буду дивитися. Почекаю, доки вона постукає. А тоді кинуся до дверей, відчиню, і ми обидві страшенно втішимося, будемо радіти й базікати без угаву… А якщо визирну за нею, берег може виявитися пустельним аж до самого маяка. Або ж побачу маленьку цяточку, котра невпинно наближатиметься, а речі, що невідворотно наближаються, я терпіти не в змозі… Ще гірше, якщо цяточка раптом змаліє й зрештою зникне з очей…"

Чепуруля затремтіла. "Що зі мною діється? – подумала вона. – Слід поговорити про це з Капарулею. Можливо, вона зовсім не та особа, якій я воліла б довіритися, але ж нікого іншого не знаю".

У двері постукали. Чепуруля кинулася до передпокою, захлинаючись словами, ще й відчинити не встигла:

– …і яка ж погода! Море, яке море… таке блакитне й лагідне, ані хвильки! Як почуваєтесь? У Вас неперевер– шений вигляд! То й нічого дивного… Але живучи тут… серед природи й таке інше… життя налагоджується, чи не так?

"Нині вона ще затурканіша, ніж звичайно", – подумала Каларуля, стягаючи рукавички (бо ж була справжньою дамою), а вголос сказала:

– Власне! Ваша правда, пані Чепуруле!

Вони сіли за стіл. Чепуруля так тішилася товариством, що теревенила, не змовкаючи, і від неуважності розлила чай на скатертину.

Капаруля хвалила печиво і цукрову помадку, і все, що спадало їй на думку, але про квіти не обмовилася й словом. Нічого дивного! Вона була добре вихованою Капарулею. Кожному упало б в око, що ці дикі стрепехаті колючки не личать святковому столу.

За якийсь час потік слів у Чепурулі вичерпався, Капаруля теж не озивалася – у кімнаті зависла тиша.

Несподівано сонячне сяйво на скатертині потьмяніло. Великі суворі вікна затулили хмари, і обидві дами почули, як здалеку, з морських просторів налітає вітер, і шум його схожий на шепіт.

– Я бачила, пані Чепуруля випрала килимок, – ввічливо зауважила Капаруля.

– Так, морська вода дуже добра для килимів, – відповіла Чепуруля. – Кольори не линяють та й пахнуть вони після прання так свіжо…

"Я повинна змусити Капарулю зрозуміти, – думала вона. – Я повинна змусити кого-небудь збагнути, що мені страшно. Когось, хто відповів би мені: "Звісно, тобі страшно, я тебе чудово розумію!" або ж: "Чого боятися, любонько? Такий гарний, погідний літній день!" Неважливо, що скажуть, тільки би щось сказали…

– Ці тістечка я спекла за бабусиним рецептом, – сказала Чепуруля, а потім раптом перегнулася через стіл і зашепотіла: – Цей спокій неприродний. Він провіщає щось жахливе. Люба Капаруле, повірте мені, ми такі мізерні з нашими тістечками, килимками та усім, що видається нам важливим, дуже важливим, Ви ж самі знаєте… Але усьому цьому загрожує невблаганний фатум…

– О! – Капаруля розгубилася.

– Так-так, невблаганний фатум, – похапливо вела далі Чепуруля. – Його не вблагаєш і не переконаєш ні в чому, не збагнеш і не розпитаєш… Він там, за чорною шибкою вікна, десь у дорозі, далеко в морі, щораз росте й росте, невидимий доти, аж стане надто пізно. Чи Ви, Капаруле, відчували таке? Скажіть, що й у Вас таке було хоч раз! Благаю, скажіть!

Капаруля, червона мов буряк, нервово крутила в лапах цукерничку і від усього серця шкодувала, що сюди прийшла.

– У цю пору, пізно влітку, інколи дмуть сильні вітри, – обережно мовила вона врешті.

Чепуруля розчаровано замовкла. Капаруля теж трохи помовчала, а тоді повела далі, ледь дратівливо:

– У п'ятницю я сушила білизну і, хочете вірте чи ні, віяв такий вітрюган, що мені довелося бігти до самої хвіртки саду, щоб упіймати найгарнішу пошивку на подушку. А яким миючим засобом Ви користуєтеся, пані Чепуруле?

– Не пригадую, – Чепуруля раптом відчула неймовірну втому. Капаруля навіть не намагалася її зрозуміти. – Налити вам іще чаю?

– Ні, дякую, – відмовилася Капаруля. – Була дуже гарна гостина. Боюся, мені уже час потроху збиратися додому.

– Так-так, – відказала Чепуруля. – Я розумію.

Над морем уже стемніло, хвилі шаруділи на березі.

Було ще надто рано засвічувати лампу (щоб не видатися страхопудом), однак частування у сутінках ставало неприємним. Вузенька мордочка Капарулі ще більше зморщилася. Вона вочевидь почувалася незатишно. Однак Чепуруля не допомогла їй прощатися, вона тихо сиділа, не мовивши й слова, за столом та кришила у лапках на дрібні шматочки тістечка з помадкою.

"Це стає нестерпним", – подумала Капаруля і, крадькома стягнувши свою торбинку з комода, взяла її під пахву. Південно-західний вітер надворі набирав сили.

– Ви кажете про вітер, – раптом озвалася Чепуруля. – Про вітер, який ухопив вашу білизну… Але я веду мову про циклони, про урагани, люба Капаруле… Вихори, смерчі, тайфуни, піщані бурі… Хвилі-цунамі, що здатні зруйнувати будинки… Але насамперед я говорю про себе, хоч і розумію, що це не надто скромно. Я знаю, що все полетить шкереберть. Ці думки не йдуть мені з голови… навіть коли перу килимки. Можете це зрозуміти? Невже Ви не відчуваєте нічого подібного?

– Добре допомагає оцет, – бовкнула Капаруля, не відриваючи погляду від своєї філіжанки з чаєм. – Килими з клаптиків не линяють, якщо у воду для полоскання додати оцту.

Нараз Чепуруля розлютилася, що було їй дуже не властиво. Вона відчула, що мусить кинути Капарулі виклик і вдалася до першого-ліпшого способу. Показала на нечупарний маленький віхоть у вазі і вигукнула:

– Погляньте на цей букет! Який гарний! І винятково пасує до чайного сервізу!

Та Капаруля, вже також сита по горло гостиною, розсердилася не менше і, зірвавшись на рівні ноги, закричала:

– Дурниці! Він надто великий, надто колючий і надто строкатий, а ще надто викличний і анітрохи не пасує до святкового столу!

Після того обидві дами розпрощалися, Чепуруля зачинила за гостею двері й повернулася до вітальні. Вона була сумна й розчарована, її не полишало відчуття, що гостина не вдалася. Крихітний букетик стояв посеред столу: сірі колючі цурпалки, усіяні темно-червоними квітками. Раптом Чепуруля збагнула, що зовсім не квіти погано допасовуються до чайного сервізу, а сам сервіз ні на що не годиться.

Вона поставила вазу на підвіконня.

Море було не впізнати, воно посіріло, хвилі білозубо шкірилися й люто вгризалися в берег. Небо налилося багрянцем і обважніло.

Чепуруля усе ще стояла біля вікна, довго стояла, прислухаючись, як набирає сили вітер, коли зненацька задзвонив телефон.

– Це пані Чепуруля? – почувся у слухавці несміливий голос Капарулі.

– Звісно, це я, – відповіла Чепуруля. – Крім мене, тут ніхто більше не мешкає.