Читати книгу - "Московська воша, Симон Петлюра"

— Отаке говорили по селах нашим селянам большевицькі аґітатори.

— Одні говорили, а другі писали і писанину цю в нарід пускали. Збиті з пантелику від цієї писанини та балаканини, наші люди загубили десь свій власний розум, піддались московській-большевицькій брехні і дурисвітству. А вийшло з того ось що.

3. УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД ПЕРЕСТАВ МАТИ СИЛУ

У нашого уряду не було великого війська, щоб дати одсіч тим большевицьким бандам, що йшли з Москвою на Україну. А на самій Україні большевики робили по різних місцях повстання та заколоти. Не мав український уряд і сили на місцях — по селах, бо місцева влада ще не вспіла як слід устаткуватись, а до того ж дехто із місцевої влади «щирим» прихильником большевицьким ставав. Не могла ця влада дезертирів ловити та назад до війська відсилати і ходили вони по селах, не криючись, не ховаючись, а батьки та матері голосно казали, що, мовляв, тепер — свобода й до війська не треба йти.

— Звичайно, не всі голову загубили. Дехто хитав головою і догадувався, що діється щось не добре, передчували лихо. Де в кого і совість говорила, і прокидалось почуття обов’язку перед рідним краєм. Скликали тоді селянські сходи, щоб з’ясувати справу і вирішити, що робити, коли прийдуть большевики?

— На більшості таких сходів, «розумні голови» доходили до того щоб «нейтралітет» тримати, бо — мовляв — це найкраща річ, «наша хата зкраю та й нічого не знаю». Подекуди, так навіть заявлялись за тим, щоб большевикам допомагати, бо «вони більше дають».

— І тільки рідко коли національна честь та совість брали верх. З таких сіл йшла допомога українському урядові, ішли парубки послужити у рідному війську. На жаль, таких сіл було мало.

— Кінець-кінцем, коли правду сказати, наші селяни під час першої боротьби України з московською-большевицькою навалою, не підтримали як слід ні свого рідного війська, ні свого уряду. Українське село розділялось, задурене, спантеличене московськими агітаторами, на різні, часто ворожі, угруповання, і тримало «нейтралітет» або просто большевикам помагало.

— Коли про робітників на Україні говорити, то вони майже всі були в цей час збольшевичені. Та й не диво: це здебільшого були кацапи-москалі, що прийшли на Україну у наших людей-робітників хліб відбирати. Вони косим оком дивились на український національний рух, бо боялись як би їм не довелось їхати назад у Московщину, і що українці-робітники повиганяють їх, як тільки зрозуміють, чий хліб їдять оці зайди-приблуди та у кого заробіток відбирають. Отож, робітники по великих містах, як от Київ, Харків, Одеса, Катеринослав тощо, — стали за большевиків. Самі москалі-кацапи дивились на большевицькі військові банди як на рідні, а на московсько-большевицьку владу теж як — на свою. Російські робітники по українських заводах та фабриках — це були і є московські шпіони серед нас, що про все доносили в Москву, а у нас робили заколоти та в спину били нас, коли походом на Україну пішли московські військові банди. Не можна було від цих московських прихильників нічого іншого і сподіватись як удару в спину. Багато лиха вони натворили під час боротьби України з Москвою. Мені часто приходить в голову, що якби наш український уряд в свій час вислав геть з України оцих гнид, то тоді може й боротьба наша більш щастя мала.

— Та на жаль, український уряд з часів Центральної Ради, не додумався до цього. А може — і не відважився на це. А вийшло з такої нерішучости та не розуміння справи те, що він дозволив гадюці на своїх же грудях одогрітись. Іменно: російське робітництво, що жило на Україні, під час 1917–1920 років, було не вошою московською для неї, а єхидною гадюкою! Це з нього розходились по Україні всі оті агітатори, що підбивали наших людей проти свого уряду; це вони псували наших дітей своєю пропаґандою, навертаючи їх на большевицьку віру; це вони своїми повстаннями та вибухами по заводських-фабричних містах знесилювали нашу силу; це вони розкрадали майно по наших заводах і допомагали потім большевикам надіти ярмо на наші шиї.

— Так само і ота російська інтелігенція, що жила по українських містах: всі оті урядовці, учителі, російські старшини тощо — теж не давали допомоги нам в боротьбі з московськими большевиками. Вони навпаки — дуже ворожо дивились на український рух, бо боялись за свої посади. Боялись, що їм прийдеться повертати оглоблі на Москву і попрощатись з смачним українським хлібом, бо українці не потерплять далі, щоб ці зайди залишались надалі між ними. Не диво, що і ці людці теж на большевиків дивились як на «своїх людей» і разом з російськими робітниками провадили то явну, то тайну, але ворожу-гадючу роботу проти української справи.

— Коли ж згадати про українських жидів, то багато з них теж на большевицьку сторону передавалось, сподіваючись, що тут вони наверх виплинуть, силу матимуть, на перші місця достукаються. За старих часів їм ходу не давали, то вони думали, що за большевиків найстаршими стануть. Отож багато з жидів, а особливо молодих-шмаркатих, побольшевичились і комуністами зробились.

— Таким побутом український уряд мав проти себе чи то явних, чи тайних ворогів і серед російських робітників, що жили на Україні, і серед російської інтеліґенції, що осіла тут, і нарешті серед місцевих жидів. Вся ця приблудна мішанина то явною своєю боротьбою і пропагандою проти українського уряду та його війська, то своїм «нейтралітетом» обезсилювала нас і багато шкодила нашій боротьбі.

— Треба правду сказати, що уряд наш панькався з ворогами, не мав в собі ні сили, ні мужности дати раду з ними. Замість того, щоб об’єднати коло себе усіх українців, як це