Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Точно визначаючи шлях, за лічені миті я перетнула кілька маленьких нелюдимих ​​перехресть і опинилася у внутрішньому дворику одного з багатьох, схожих, як близнюки, орендованих будинків. Жителі не затримувалися у віддаленому містечку, віддаючи перевагу столиці. І таких будинків, що похмуро дивилися темними неживими вікнами, ставало все більше і більше.

Магія заколола кінчики пальців, і я безпомилково виявила причину сплеску.

Поклик життя.

Погляд наткнувся на криваву пляму, що пофарбувала яскраво-червоний білий сніг.

Власний скрик застряг у горлі, перетворившись на страшний схлип. Немов це я захлиналася.

Скрип снігу під підошвами черевиків. Гул вітру у гілках голих дерев. І навіть покликати на допомогу нікого. І кров. Кров, що здавалось була всюди.

- Боги, як же так? - простогнала я вже на ходу.

І діяти почала куди раніше, ніж згадала про те, що не маю ліцензії і є по суті лише адепткою. Все, що можуть адепти – покликати на допомогу вартових та цілителів. Але поганою я була ученицею, якби не змогла визначити відразу - по приїзду цілителів цій людині знадобляться трунарі.

- Себліма, - все ж таки повідомила я вартових і цілителів, гублячи пакет з булками в сніг. - Естрет кват, - вже на ходу запустила я магічне заклинання, щоб зупинити кров і сповільнити життєві процеси. Заклинання було не найзатратніше, але в мене трохи запаморочилось у голові від нервів і неправильно розрахованого вкладеного резерву. Все ж таки подібна ситуація зі мною вперше і... мені було страшно. Страшно до тремтіння та крику зробити щось не так і замість допомоги – нашкодити. І наступним запустила заклинання сканування, - Естрет пуера, - жива. Але не надовго.

Закляття заразом передало мені практично всі необхідні відомості для продовження лікування. Насамперед те, що все, що в моїх силах я насправді вже зробила і подальше лікування варто залишити сильнішим магам. Тим більше що в голові сильно запаморочилось, а ноги підкосилися, варто було наблизитися. Вона все ще намагалася вдихнути, все ще шукала за що зачепитися поглядом, і я додала ще одне знеболювальне заклинання.

Горло дівчини було розірвано. Очевидно, на неї напали дикі звірі. Ось тільки… на моїй пам'яті в цьому місті не траплялося раніше жодного нападу диких звірів на людину.

Дівчина була явно з заможньої сім'ї, судячи з одягу, прикрас, тонких рук, шкіри, що здавалася фарфоровою. І тим гірше виглядала рана на шиї, злипле від крові світле волосся і подив у погляді. Якого темного вона тут взагалі робила тоді?

Я запустила ще одне заклинання, підтримуючи життя. Якби я була не така перелякана і шокована, помітила б це відразу. При першому скануванні. Але тільки тепер я з жахом прикрила рота рукою, щоб стримати крик. Життя у цьому тілі – два. І одне обірветься точно. Тут уже нічого не можна зробити, як би не розривалося моє серце від болю, як би не дзвеніла у вухах магія, вимагаючи діяти.

І я здалася, заплющила очі, маючи намір призвати ту силу, яку ми ретельно приховували з тіткою Роуз, відшукала в кишені маленьку гостру шпильку і одним точним рухом вспорола шкіру на зап'ясті. Темна, майже чорна крапля крові впала на губи дівчини. І я наситила її силою, магією, життям.

- Ессеш тарим, есеш ссамархай. Саамах!

Дослівно з моєї рідної мови це перекладалося: “Даю кров. Даю життя. Живи!”.

Спалах. Біль трохи нижче за серце. Воно зупинилося, завмерло, замерзло. Голова стала легкою, а власне тіло чужим, перед очима попливли кольорові кола.

Я навіть злякалася на якусь мить. А якщо в ній занадто мало життєвих сил? Що, якщо моїх власних не вистачить? Але серце знехотя зробило натужний удар, потім ще... ще... і забилося, набираючи обертів для свого звичайного ритму.

А я зітхнула з полегшенням, ледь не звалившись зверху на дівчину, що вмирала. І лише в останню мить схаменулась, упершись кулаками в сніг. У роті неприємно гірчило, у голові бив храмовий дзвін. І мене починав бити озноб. І я все одно прошепотіла загоювальне заклинання. Залишати докази зовсім не можна.

Але воно того варте. Якщо вона виживе звісно. Впевненості я не відчувала жодної.

Де ж вартові? Де цілителі? Вже мали би бути тут…

За спиною почулося глухе гарчання. І мене ніби блискавкою вдарило, змушуючи завмерти в заціпенінні.

Прокляття, з чого я вирішила, що звірі вже покинули це місце?

Далі я діяла лише на інстинктах. Різко обернулася, скинувши, як останню надію руку і випустивши слабенький щит, який і від комарів мене не захищав, не те що... і водночас втікла інстинктивним ривком убік.

Звір не вчепився в мене, але виразно лязнув зубами зовсім поруч з обличчям. Як залізним капканом, слово честі. І не навмисно, але все ж таки зачепив лапою щоку. Тільки холод і страх урятували мене від болю.

Я перекинулася, вставши на коліна і подивившись на тварину, що жадала моєї крові.

То була дуже страшна порода псів. Драги Мертвих ущелин.

Жахливі породження Мертвої землі. Схожі на псів лише формою тіла, черево та шия була повністю захищена чорною непробивною лускою. Потужні щелепи перекушували не те що людську кістку, а навіть кістку дорослого бика. Жаху додавали очі з криваво-червоною зіницею.