Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Фел, ти точно порядку? — скинув брови чоловік.

А я змахнула руками, намагаючись сказати, що я анітрохи не в порядку. Що це якийсь кошмар, від якого я не можу прокинутися. Але натомість з губ зірвався схлип, а потім…

— Та щоб його-о-о! — заверещала я від переляку, коли мої долоні раптово спалахнули.

Наче я їх щойно занурила в бензин і піднесла сірник.

— А-а-а-а! — замахала я руками, намагаючись струсити вогонь, що незрозуміло звідки взявся.

І з жахом зрозуміла, що ніхто не поспішає допомагати мені з цією проблемою. Незнайомі чоловік і дівчина дивилися на мене з подивом та нерозумінням.

— Та допоможіть же, — скрикнула я, закрутившись дзиґою. Змахнула ще раз руками, а потім впала на коліна і притиснула долоні до сирої землі.

Із запізненням зрозуміла, що не відчуваю болю, хоча полум'я дуже торкалося шкіри.

Треба заспокоїтись. Потрібно просто видихнути. Може це ще один глюк. І все це бачу лише я. Немає жодного вогню. Немає чоловіка та дівчини. Немає нічого довкола. Я просто в маренні.

Ну, будь ласка, нехай це буде марення.

— Вона що, головою вдарилася? — злякано пошепки уточнила дівчина.

— Схоже, — флегматично простяг чоловік.

Я підняла злий погляд на цих двох і навіть не знайшла, що сказати. Але нема чого розмовляти з глюками. Правда?

— Феліція, — явно звернулась до мене дівчина. — Все нормально? Ти ж сама сказала, що вогняні оси – це не небезпечний супротивник і ти сама з ними впораєшся.

— Хто? — запитання подряпало горло.

Я опустила очі до рук і одночасно зазнала відразу двох почуттів. Полегшення — адже полум'я зникло. І дикий жах, бо за кілька сантиметрів від мене лежало тільце чогось дивного.

Розміром з кошеня, а формою бджола. Довгастий округлий тулуб, чорні напівпрозорі крильця і ​​жало. Жало розміром з мій палець!

Я різко відсахнулася від побаченого і запізно порадувалася тому, що ось цей монстр, схоже, дохлий. Про всяк випадок не завадило б потикати в нього паличкою, але я не ризикнула зазнавати успіху.

— Мені це не сниться? — видихнула я, до останнього чіпляючись за думку, що все це просто не може бути правдою.

— Ти точно в порядку? — з сумнівом подав чоловік. — Тебе все ж таки вжалили…

Вжалили?!

Я ще раз кинула погляд у бік того, що було названо вогненною осою, оцінила розмір джала. І прикинула, що таким можна легко проткнути людину, а не просто вжалити…

Стійте!

Я знову закрутилася юлою, намагаючись краще розглянути себе.

— Здається, вона дуже сильно вдарилася головою, — з жалем подала дівчина. — І де нам тепер ще одну чарівницю шукати?

— Куди мене вжалили? — Вигукнула я, не в змозі знайти величезну дірку в тілі.

— В руку, — це була чи не перша відповідь, яку мені дали за весь той час, що тривав цей шалений кошмар.

Я ще раз обмацала себе від пальців до плечей і недовірливо зігнула брову.

— А де рана?

— Ти ж регенеративку перед боєм випила, — він ніби спробував щось пояснити, але я нічого не зрозуміла. — Феліція, ти добре почуваєшся?

— Ні, — похитала я головою.

Ще трохи — і розплакаюся, як дівчинка. У голові не вкладається!

Невже це все правда? Невже я справді померла і… і зайняла місце когось, хто помер? Який жах!

— Я хотіла б... вмитися, — видихнула я, не знаючи, що ще сказати.

Якщо ці люди реальні, їх не можна лякати. Я не можу сказати правду, щоб розпитати їх про все. Мені просто ніхто не повірить. І якщо поблизу є психіатрична лікарня, то одну з ліжок незабаром запишуть на моє ім'я.

Ім'я... Феліція. Так звали ту, що загинула від жала величезної оси. І, здається, тепер це моє ім'я.

— Там озеро, — вказала вбік дерев світловолоса дівчина, гордовито задерши носа.

Я лише зуби зчепила. З нею ми, здається, не потоваришуємо.

Проводити мене ніхто не пішов. Я повільно встала, акуратно обійшла труп оси і попленталася в той бік, в який мене відправили.

Змиритися з усім, що сталося, виявилося складно. У мене просто не лягало в голові, що все це можливо.

Мої руки горіли! Подумати тільки! Справді горіли!

— У якому я світі? — Прошепотіла я, розглядаючи на ходу одяг Феліції. Спробувала на дотик зрозуміти, з якого матеріалу вона пошита. Але мої знання в тканинах були настільки мізерні, що єдине, що я могла б з точністю сказати, це не синтетика.

Полум'я на руках, величезні оси, чоловік із мечем, дивні вбрання... Все це наштовхувало на думки. На дуже погані та недобрі думки.

До моменту, коли я майже впіймала нову панічну атаку, попереду заблищало синє водне покривало. Ще за два кроки я опинилася на вузькому піщаному березі. Потягло свіжістю, попереду розкинувся невеликий, але, зважаючи на все, досить глибокий ставок. Навколо височіли величезними стовпами зелені дерева, сонце припікало.