Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Тільки… чи сонце?

Я приклала долоню до лоба козирком і подивилася на небо. Начебто така сама за розміром зірка, як і сонце. Тільки кольори якогось темнішого. Чи не жовтого, а, швидше, помаранчевого.

Цікаво, на що взагалі може впливати зірка, яка дарує своє світло планетам?

У цьому всьому я теж мало зналася. Тому просто опустила очі та повільно підійшла до води. По гладіні ставка пробігала ледве помітна бриж, але розглянути себе було дуже навіть можливо.

Феліція Батьківна виявилася високою дівчиною. Вище мене. Я це не одразу відчула, але зараз відчувала різницю. Це я була метр із кепкою, а ось Феліція явно під метр сімдесят п'ять. А то, може, й вище.

Каштанове блискуче волосся стягнуте в тугий кінський хвіст. Я тільки з п'ятого разу змогла розв'язати щільний шнурок, яким вона зчепила локони на потилиці. Волосся розсипалося по плечах, я провела по них пальцями і закусила губу.

Інше тіло. У мене тепер є інше тіло.

Будь-яка дівчина раділа б на моєму місці тому, що Феліція виявилася дуже симпатичною з тонкими рисами обличчя, виразними, здається, синіми очима. Але мені зараз хотілося просто плакати і злитися через те, що все обернулося саме так.

Зупинило від цього пориву лише одне.

— Альона жива, — прошепотіла я, намагаючись знову зав'язати довге волосся. Але шнурок не хотіла підкорятися. — Це найголовніше. Вона жива. І мій племінник також.

Я кілька разів видихнула, щоб заспокоїтись остаточно. А потім відкинула від себе шнурок, з яким все ніяк не могла впоратися, і несміливо посміхнулася.

— І я жива. Отже, ще не все втрачено.