Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Приплив життєлюбності треба було розтягнути, але у голову знову полізли погані думки. Саме тому я просто впала на коліна, опустила руки в крижану воду і почала вмиватися. З жорстокістю терла шкіру обличчя пальцями і ледве стримувалась, щоб не пустити в хід нігті.

Все-таки це тепер моє обличчя. З ним треба поводитися дбайливіше.

Вже починаючи захлинатися водою, я відсторонилася і просто сіла на пісок. Підтягнула коліна до грудей, обхопила ноги руками та покрутила головою.

З кожною секундою я помічала все більше нових та незнайомих деталей у навколишньому середовищі. Дерева, які я спочатку прийняла за дуби, явно були чимось іншим. Так, такі ж масивні, з такою ж густою кроною. Але листя, хоч і довгасте, без виїмок. І жолудів ніде не видно.

Квіти, що розсипалися в траві неподалік, такі яскраві й принадні виглядали незвично. Навіть повітря здавалося чужим, через що дихати було важко.

Незабаром я маю до нього звикнути. Так бувало й удома, коли різко змінюєш клімат. Але зараз це відчувалося гостріше.

Хоча дивно, адже тіло не моє. І мало приймати це повітря, не відчуваючи різниці…

— Ось ти де!

Сказати, що я остовпіла, нічого не сказати.

Цей голос я чула лише раз. Але за таких обставин, що в житті б ні з чиїмось не сплутала.

Поверталася я повільно, боячись злякати ману, але коли повернулася, володар голосу стояв на місці. Той самий рудий псих у білій тозі. І ще так гидко широко посміхався, що мені одразу захотілося знайти більший камінь. Для... мхм... скажімо, для невеликої косметичної процедури.

— І чого ти на мене вовком дивишся? — поцікавився він, акуратно влаштовуючись поряд на піску і витягаючи ноги. Волохаті ноги в сандалях. Звичайних таких, шкіряних. — Де ж слова подяки, Марино?.. А ні! Тепер ти Феліція!

— П-п-п-подяки? — Видавила я з себе чергове питання, божевільними очима дивлячись на ... незрозуміло кого.

Але й на це запитання я відповіді від рудого теж не почула. Він тільки ще ширше посміхнувся і розкинув руки убік, ніби збирався обійняти весь світ.

Неадекватний якийсь!

— Хто ти такий? — До тремтячого голосу додалося ще й лiве око, що підсмикувалося.

А рука так і потяглася до найближчого каменю. Я його встигла побачити секунду тому. Гарний такий, плаский. Тяжкий, мабуть.

Прямо те, що треба.

— О, я вища істота, — задоволено протягнув рудий. — Дехто називає мене емісаром душ, дехто посланцем загибелі, а в твоєму світі моє звання ближче до янголів. Тож для тебе я янгол.

— Янгол? — ошелешено видихнула я і все ж таки схопилася за камінь.

Рудий цей маневр помітив. Різко схопився з місця і виставив перед собою руки у захисному жесті:

— Зупинися! Я ж прийшов поговорити! Поклади брилу на місце. Їй там було дуже добре!

— А знаєш, де їй буде краще? — з неприхованою загрозою спитала я, приміряючись до ваги каменю і прикидаючи, чи зможу докинути снаряд.

— Гей, заспокойся! — крикнув цей безкрилий посланець найвищих сил. І навіть ніжкою у сандалі притопив. — Зараз я готовий відповісти на всі твої запитання! А ти це ось! Невдячна!

— На питання? — остаточно розлютилася я, повільно піднімаючись на ноги. Ось і знайдено того, хто завадив мені насолоджуватися заслуженим відпочинком після смерті. — Давай спробуй! Янгол.

— До речі, я найкраще, що з тобою траплялося в житті! — зарозуміло зауважив він, задерши ніс. А потім трохи стримав запал і виправився: — Життях.

— Ну звичайно, — з сарказмом простягла я, все ж таки відкидаючи камінь убік.

Якщо він той, ким представився, навряд чи я зможу влаштувати йому ту косметичну процедуру, для якої був потрібний такий інструмент.

І мова зараз йшла зовсім не про сольове прогрівання.

— Взагалі-то так! — обурився рудий. — За тобою така гримза доглядала, ти навіть не уявляєш! А я тобі і каву смачна в тій кав'ярні, і побачення з твоїм співробітником, і...

— Так, зупинимо твій список досягнень на цьому, — змахнула я руками.

— Не зупинимо! — Зі мною вирішили посперечатися. — Це ти напортачила! І через тебе мало було і мене не відсторонили. А я лише недавно на посту. Тож хочу хоча б почути подяку!

— Подяка? — скинула я брову. — Ти засунув мене в це тіло, нічого не пояснивши! Де мій вічний відпочинок після життя? Де блаженство? Чи що там мені належало?

— Відпочинок? — засміявся рудий, дивлячись на мене, як на божевільну.

— В сенсі? — остовпіла я. — А що тоді має бути згодом? Усі розповіді – брехня?

— Ну, дивлячись які, — ухильно озвався він, перестаючи посміхатися.

— Так, почекай! — А це мене вже зачепило. — А що тоді чекало б мене після смерті?

— Це конфіденційна інформація, — серйозно відповів чоловік у шовковому халаті.

— Гей! Я взагалі-то померла! — обурилася я, впираючи руки в боки. — Я маю право знати!