Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Тамалія

Мій перший вихід у світ відбувся відразу ж після сеансу реабілітації. На ньому зібралися лише кілька дівчат, у деяких раби або рабині з собою, тихо сиділи біля стінки. На поясах у господинь – пульти не зовсім ясного призначення...

Втім, атмосфера була спокійною, раби вели себе тихо, дівчата розуміюче, мене представили, я розповіла свою легенду, збиваючись, ковтаючи воду, навіть сльозу пустила. Здається, натурально. Спрацювало.

Познайомилася зі Свеллою, її образ в конторі показували, досить спокійна дівчина, з рабинею-охоронницею. Рабиня цілком доглянута, але по-моєму, якщо глибше копнути, тут, на Тарині, такого накопати можна... Коли людина починає відчувати необмежену, нескінченну владу над іншим, багато різних рис на поверхню вилазить. І не завжди хороших.

Вцілому Свелла створювала непогане враження. Вона походила з давньої, не найбагатшій сім'ї, яка пару десятиліть назад відкрила якийсь парк розваг, входила у вищий світ і запросила мене на сьогоднішню вечірку.

Зрадівши, що так швидко можна почати впровадження, я з радістю прийняла запрошення.

Свелла навіть заїхала зі мною додому, підказала, що краще вдягти – я поскаржилася, немовби занадто довго перебувала на Амадеусі, планеті в іншому кінці Галактики, і зовсім не в курсі місцевої моди. Хоча, звичайно, я була в курсі, Свелла прийшла в захват від моїх суконь, ми любо побалакали про різні жіночі дурниці, тактовно уникаючи тему чоловіків (на відміну від мене, решта дівчат дійсно пацієнтки), потім заїхали до Свелли, звідки на відкритому гравікарі вирушили на вечірку.

Охоронниця Свелли, Аніта, виглядала дуже професійно. Здається, навіть до мене поставилася насторожено, хоча я з усіх сил намагалася грати свою роль. Сподіваюся, відкрите сріблясте плаття, що облягає фігуру, заспокоїло її, а деякі пристосування під спідницею вона не помітить.

– Вона при тобі беззмінно? – цікавлюся у Свелли, підтримуючи розмову.

– Ще дві є, – відповідає, – мама особисто відбирала з елітних. Але Аніта мені подобається найбільше, вона не думає, як би зробити мерзоту за спиною, і ми її караємо дуже рідко.

Мовчить трохи, зітхає:

– Я б її взагалі не карала, але ти ж знаєш, зовсім не карати не можна, вони забувають, що це таке, і отримують зайву свободу.

Кивнувши, звертаюся до інформації, яка мене зацікавила:

– Елітні раби? Це що таке?

– Ти звідки звалилася? – сміється Свелла.

– З Амадеуса, – кажу, – демократія там.

– Весь час забуваю, що не скрізь так, як у нас, – вимовляє з легким подивом. – Ну елітні – це раби, які раби по народженню, їх відбирають з дитинства, найбільш слухняних, виховують і тренують в якійсь області. Їх не потрібно постійно тримати в страху, вони майже завжди добре виконують роботу і не думають про втечу. Ти б собі теж такого завела.

– Дякую, – хмикаю, – поки якось не тягне, але може з часом... А які ще бувають?

– Ну, ті, хто з народження, але ні до чого не пристосовані або погано придатні до навчання. У них зазвичай дорога або в прислугу, або в ліжко, або на які важкі роботи, на кшталт видобутку руди. Є ще ті, які стали рабами вже у свідомому віці. З ними найбільше клопоту, не розумію взагалі, навіщо такі потрібні. Ну деяким, знаєш, подобається... приборкувати, чи що.

Вона знизує плечима, і поки залишається схильна до бесіди, цікавлюся:

– Напевно, елітних частіше за інших на волю випускають?

– На волю? – дивується Свелла. – Навіщо?

– Ну ... – гублюся. – Дають же вільні... за хорошу службу, наприклад?

– Не знаю, – відгукується, – у нас не дають. Я взагалі підозрюю, що цей пункт написали або відкопали десь в старих законах тільки для вступу в Альянс.

Ось воно що, думаю. Але не перебиваю – слухаю.

– Який сенс їх відпускати, вони всеодно нічого не вміють? Будуть робити те ж саме, але за гроші, так у доброго господаря елітні раби і без того нічого не потребують, деяким навіть на особисті потреби дещо перепадає, дозволено в шлюби вступати... Ті, які не пристосовані, взагалі не виживуть, куди їм дорога?

– Ну так, напевно, – погоджуюся. – А треті?

– Ти що?!

– Я, певно, наївні питання задаю, – ніяковію.

– Не те слово. Дурні, я б сказала. Тим, хто раніше були вільними, ніхто і ніколи свободу не дає!

– Це заборонено?

– Та ні, не те щоб. Просто це нерозумно! Він перш за все почне мститися господарям. Якщо не зламався остаточно. Наскільки я знаю, навіть коли вільні були підписані на іншій планеті... такі довго не проживали.

– Чому? – кажу простакувато. Знизує плечима:

– А ти як думаєш?

Думаю, невже у місцевої верхівки настільки лапи довгі.

– Ну якщо вони такі небезпечні, не пускали би їх на Тарин і справа з кінцем, – видаю.

– Розумієш, Ямаліто, якщо раби знатимуть, що у них немає виходу, то перестануть бути такими непокірними. А якщо знатимуть, що свобода реальна, то їх взагалі не можна буде приборкати. Ну половину як мінімум. Кажу ж, не розумію, для чого їх взагалі рабують.