Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Кастель, можливо, не найліпше місце у світі для вільного розвитку, але там подають харчування, підібране для нас, телевізор великої чіткості й багато різних створінь, до кого можна прив’язатися. Я не хотів би через якесь непорозуміння бути позбавленим цього всього.

— Туди вас усіх перетуди!

Юлія послаблює педаль газу, і ми втрачаємо швидкість.

— Проблеми?

— Заїхали занадто далеко.

— Як це так?

— Коли гналися за тою машиною, заїхали далі, ніж треба. А тепер треба вертатися, це напевне.

— Б’єро — їсти.

Юлія витягає дорожню мапу із-за сонцезахисного щитка і простягає її Поліні.

— Спробуй визначити, де ми є.

Щоб зорієнтувати її, Юлія називає кілька назв тих місцевостей, але Поліна нічого не може знайти. Великі сльози падають на паперову мапу, і без того нерозбірливу. Я, зі свого боку, занепокоєний. Я видираюся в різні боки, аби щось побачити зі свого заднього сидіння, але я занадто далеко, нічого не виходить прочитати. У результаті нас обох б’ють по головах, після чого звучать нерозбірливі вибачення.

— Я можу сказати, що на південній розв’язці звалилася купа дров, якщо вона ще там, то там і значний затор. Треба вертатися назад маленькими доріжками.

Підкріплюючи свої слова жестами, Юлія вивертає наш рухомий засіб вбік, до бічної доріжки. Ми всі в стані стрибка і, оскільки робиться поворот, усі ми пресуємося на лівому фланзі. Б’єро пищить, придавлений Гуном.

— Ти, великий дебіл!

Гун не зацінив компліменту. Його кулак спрямувався до носа Б’єро, який не міг захиститися, бо його обидві руки перебували в кишенях куртки. Його голова смикнулася назад і забилася об скло. Якби Юлія машинально обернулася, ми всі віддали б кінці. Наш автобус зробив би великий стрибок, і ми перетворилися б на сардин у кривавому соусі.

Проте наша вихователька має добрі навички й ідеальну нервову систему. А тут іще нам зарадила гучна пісня, що на якусь мить відволікла увагу Гуна. Б’єро користається цим, щоб викрутитися, у наслідок чого другий тумак штовхає кривдника прямо на зовнішню кишеню його куртки яку забито маленькими камінцями. Судячи по гримасі Гуна третій постріл відкладається.

Ми зупинилися в кінці переїзду перед світлофором. Юлія заплющує очі, поки клаксонять автомобілі в нас за спиною. Вона трощить акселератор, щоб звільнити руку і показати середній палець. Ми сунемо ще п’ять хвилин, а потім зупиняємось на автозаправці з магазином. Б’єро відстьобує ремінь, щоб вийти. Юлія хитає головою.

— Зважаючи на недавні пригоди, ви, хлопчики, лишаєтесь тут. І сидите тихо.

Юлія й Поліна зникають у магазині. Гун дереться по спинці стільця і гепається на дорожні сумки поряд мене. Він насолоплює на мене свої навушники зі своєю музикою на повній гучності. Я вию від болю.

Гун мені щось каже, але я не чую. Аби він відчепився, показую йому великий палець. Б’єро знічев’я намагається мені зарадити, виходячи з мікроавтобуса і цим порушуючи заборону. Тож Гун знову натягає свої навушники, підкорюючись своєму покликанню співака-пародиста.

Б’єро не відстає. За допомогою бензонасоса він робить у відрі бульки. Хапає намоклу щітку й починає протирати капот. Гун підходить до нього і показує йому колонію комарів-кровососів на лобовому склі. Мої вуха й досі болять, тож розмови хлопців я не чую. Б’єро слухняно починає воювати зі склом, і його агресія дедалі зростає. Щітка чіпляється за склоочисник і стає чимось на кшталт телевізійної антени. У Гуна прокидається азарт майстра, тож він повертає пошкодженому вінику його первісний вигляд. А в нього за спиною Б’єро, щоб виконати своє завдання, тримає відро витягнутою рукою. Наш товариш володіє рятівною інтуїцією. Він нахиляється, завдяки чому уникає спрямованого на нього мильного струменя. Я думаю, що зараз Гун вб’є Б’єро, але останній зважився на бойову операцію, відважну, хоча й ненавмисну, в наслідок якої Гун почав гавкати в шотландському стилі на Міні Купер з причепом, який саме під’їздив.

Юлія і Поліна заквапилися назад.

— І що це за болото? Чорт забирай, мої конверси!

Під час нового сеансу напучування, коли кожен із нас отримує свій титул і своє звання, Юлія залазить до мікроавтобуса й витягає з кишені своєї куртки пачку цигарок, бере одну й запалює її кремнієвою запальничкою. Чи не заради цього ми зупинялися цього разу? А не заради Поліни... Не можу стриматись і не спитати про це стишеним голосом.

— Ти куриш?

— Ти неймовірно спостережливий, Люку. Знімаю капелюха.

— Але...

— Не заморочуйся! Мені от просто зараз закортіло. До тебе це доходить чи ні?

Її тон грубшає, і я знову стримую свою пиху. Зосереджую увагу на поламаному склоочищувачі. Аби лишень найближчим часом не було дощу, бо сумніваюся, чи Юлія спроможна прикинути масштаби пошкоджень.

Під впливом якихось незбагненних асоціацій Юлія згадує, що акціонери фармакологічної індустрії винні нам багато чого.

— Гуне, ти вже приймав свій флоксал?

Їй довелося повторити кілька разів і клацати пальцями перед його обличчям, поки він нарешті зреагував:

— Гу.

Юлія стукає вказівним пальцем по ручному годиннику:

— Тоді саме час.

Гун знизує плечима й хитає головою на знак незгоди. Через нашу виховательку, здається, пробіг струм у 220 вольт. Вона підводить руки до неба, вимагаючи негайного втручання. Якщо дивитися здаля, це може здаватися щирим. До речі, ми також дивимося в небо: чи з’явиться мотузкова драбина від ангела-пожежника, який раптом прийшов нам на допомогу. Власне, усі ми в ідіотських позах, те, що я второпав у ту ж мить, що і Юлія. Гун двічі на день ковтає коктейль із медикаментів проти епілепсії. Щоб вивільнити свій потенціал, ці молекули мають регулярно підживлюватися ще більше, ніж при ін’єкціях інсуліну. Та треба відважитися й визнати, що Гун забув у Стіві свою сумку, в якій, окрім іншого, були і його ліки.

Юлія вирішує повертатися з півдороги. Я починаю переконувати її, що все це є в аптеці Кастеля. Я кидаю ще одну карту:

— Якщо хочеш, можна зателефонувати Нонно. Тоді все знатимеш.

Юлія напружується. Сказати, що вони з ним не є най­ліпшими друзями, це нічого не сказати. Я влучив саме туди.

— Та не допоможе це. За що все це звалилося на мене? Що менше він знатиме, то ліпше.

Іноді нещастя