Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Юлія жбурляє подалі свій недопалок, сідає за кермо і вставляє ключ запалювання. Та замість заводити мотор, починає вивчати дорожню мапу, мізинцем креслячи шлях, прикидає відстань, а вже потім підводить голову.

— Муситимемо об’їжджати.

Рано я радів. У мене погане передчуття.

— Ти певна?

— Та невже ти зобов’язаний систематично сумніватися в усьому, що роблять інші, Люку? Ти хочеш, щоб ми поверталися трасою і загрузли в заторах? О, навіть сама не знаю, чому я обговорюю це з тобою. Ми поїдемо через гори, і край.

— Ми побачимо велблюдів? — питає Б’єро. — І балбосів?

— Звідки я знаю? Поліно, витри шмарклі.

Виїзд із автозаправки нагадує картинг. Спочатку ми їдемо упродовж складів Pneus15Minutes, потім задвірками заводів, для яких близькість великих доріг є значною перевагою. Ми сунемо повільно, бо ескадрилья жебраків, які ледь досягли повноліття, зупиняє машини. Одні тримають квачі для миття, інші хочуть продати нам сонцезахисні окуляри або панами Yopi із датами останньої Tour de France. Та більшість із них діє відкрито: вони сновигають між машинами, тицяючи долоні, складені човниками. Старші облаштувалися під тентами на коробках, яким позаздрили б дизайнери картонних меблів. Вони роблять нам дружні знаки. Здається, у певних країнах дітей клепають, щоб вони викликали співчуття.

Гун робить знаки підборіддям, закликаючи нас глянути на щось, на його думку, важливе. Він шумно дихає, щоб дати зрозуміти, що знічев’я готовий побитися з абиким. Ця потреба зняти напруження нагадує мені схему парової машини з популярної брошури «Твоя пиця хоче киці. Усе, що варто знати про власне тіло», апологія мастурбації, яку за браком реклами поширює асоціація сексологів.

Б’єро крутить головою, виявляючи жваве зацікавлення кілометровими стовпами. Я ж зі свого боку захоплююся гаслами глобального сенсу: «Створіть життя, щоб жити з...», «Коли мрія збувається», «Моє щастя, наше щастя». Я намагаюся лишатися таким байдужим, як це можливо за таких обставин. Проте мені некомфортно. Я знаю, що будь-коли Гун може проколоти дірку будь-де, якщо його щось роздратує, наприклад, шипіння в музиці, яку він слухає.

Це сталося трохи понад рік тому, в день, коли мені виповнилося п’ятнадцять років. Подарунок, який я щойно розпакував, не викликав у мене захвату.

— Це для квітів, — сказав Нонно, ніби я не міг впізнати вазу, розмальовану, як абажур на дешевому розпродажі.

Я дедалі мовчав.

— Розпакуємо ще й це? — вів далі Нонно, похапцем глянувши на годинник.

Коали квапилися в кіно й через нас відчутно вибивалися з графіка. Лише тоді, коли до їдальні, прикрашеної повітряними кулями із серпантином, принесли тартинки з джемом, наш кухар згадав, що мав приготувати щось святкове. Він підкрутив свої вуса, а вже потім повернувся до своїх каструль. І за десять хвилин повернувся із банановим мусом, прикрашеним смартами.

У другій коробці були півметрові квіти з матерії й пластику. Я був геть пригнічений. Подарунки для старого інваліда. Найогидніший день народження за все моє життя.

— Їх не треба поливати! — вигукнув наш мудрий вихователь. — То як, подобається, ні? Не переживай, я знайду для цього місце! Візьми ж це!

Нонно сидів на табуреті й пестив свої бакенбарди, коли раптом вигукнув, вказуючи пальцем на столик, на якому лежала величезна коробка: «Але, лишився лише один! Про це не треба забувати!». Тієї ж миті Гун захлинувся від люті, яку спрямував на кульки, що почали із шипінням здуватися. За кілька секунд їдальня перетворилася на декорації до «Після Апокаліпсиса».

Завдяки Гуну ми пережили момент, який справді став неординарним. Бо, загалом, дні в Кастелі мають тенденцію не відрізнятися один від одного. День за днем, місяць за місяцем тебе вмивають, роблять пов’язки, одягають, а потім, як виявляється, уже настав час роздягатися, вмиватися, робити перев’язку.

Ось він, непередбачуваний Гун. Можливо, до нього, як спалах, прийшли далекі спогади, як йому сигналили звідусіль, коли його велосипед врізався в поштовий мікроавтобус. Кажуть, коматозні все чують, але ні на що не реагують. Як знати, що відбувалося в його розтрощеному мозку?

У коробці був комп’ютер. Протягом трьох днів цей апарат лишався у своїх пінопластових латах, поки Берт, волонтер із цивільної служби, який товкся в секретаріаті, знайшов час встановити його в моїй кімнаті. Потім іще три дні, поки його переставили так, що я зміг вмикати його, не залазячи під стіл. І ще тиждень, поки мій обліковий запис активізувала директорка. Лише тоді я зітхнув полегшено.

Саме зараз я думаю, чи було б ліпше, якби Гун зробив своєю мішенню комп’ютер, а не кульки бананового мусу. Бо ця машина не просто змінила моє життя, а й — сподіваюся — життя інших теж. І саме зараз я не знаю, чи воно справді того вартувало.

Щойно ми поминули передмістя, Юлія помітила аптеку, затиснену між супермаркетом, де знижено ціни, і тренажерною залою. Будівля праворуч не має вікон, а та, що ліворуч, має величезні засклені пройми, за якими найрізноманітніші люди намагаються спалити жир або вдосконалити м’язи. Юлія зупиняє автобус поряд із парком візочків. Б’єро запалюється:

— Танці з зірками, я хочу.

— Не збираюся заходити всередину, пойняв?

Фасад аптеки заставлений картонними рекламами, які вихваляють зволожувальні креми, антизморшкові програми, маленькі коробочки для живлення шкіри. За цим бар’єром все-таки можна побачити, як Юлії спілкується з молодою жінкою в кофтині з небіленого полотна.

Завдяки Гуну вальс, який перекривають жваві удари тарілок, акомпанує цій пантомімі, де мені бракує білих субтитрів на чорному тлі. Утім без цього можна обійтися, бо сцена прозора. Продавчиня вже кілька разів глянула на стелю, де мала би бути камера спостереження. На її місце приходить інша, огрядна п’ятдесятирічна з-за прилавка. Амплітуда мови жестів дедалі зростає. Гун протирає денця пляшок, щоб нічого не пропустити з того спектаклю. Відстань оманлива, але в мене таке враження, що ті, хто вихваляють льодяники проти болю в горлі, грізно захиталися.

Юлія наполовину висуває своє тіло з магазину і приймає позу фігуристки з метою притримати гомілкою двері, які зачиняються автоматично. Зелені відблиски вивіски забарвлюють її в тривожні кольори.

— Яка ідіотка! Вона нічого не відпускає без рецепту. Вона хоче доказів. Гуне, сюди, ось їй доказ!

Я дозволяю собі легенько гепнути по плечу свого товариша, щоб підтвердити, що він щось второпав між двома акордами. Гун, не поспішаючи, перевальцем суне до Юлії.