Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Там пусто, як у могилі. Стеля піднімається до точки, яка на висоту десь як ще один я наді мною. Підлога брудна, на ній тепер ростуть болотні рослини, різні лози і таке інше, але більше нічого немає. Ну тоїсть ніякого справжнього нічого, ніякої дірки, ніяк не можна сказати, шо могло бути тута раніше.

Це тупо, але я це скажу.

Я думаю, чи не вернулися спекли.

Але це неможливо.

Але дірка в Шумі — теж неможливо.

Тому щось неможливе мусить бути правдою.

Я чую, як Манчі знову нюшить десь назовні, тому я вилажу і йду до другої кульки. На цій зовні шось написано, єдині написані слова, які хтось бачив мовою спеків. Мабуть, єдині слова, які вартували того, аби їх записати. Літери спецькі, але Бен каже, шо вони звучать як ес’Пекілі чи типу того, ес’Пекілі, спекли, спеки, ніби ти їх хочеш спекатися, а сталося то шо сталося. Це значить «люди».

У другій кульці теж нічо нема. Я відхожу назад у болото і знову слухаю. Я опускаю голову і я слухаю і я тягнуся до слухальних частин мого мозку і там теж слухаю, я слухаю і слухаю.

Я слухаю.

— Тихо! Тихо! — гавкає Манчі, двічі, дуже швидко, і знову кидається бігти до останньої кульки. Я кидаюся за ним, сам біжу, кров далі шумить бо там вона і є, там і є дірка в Шумі.

Я її чую.

Ну, я її не чую, в цьому й суть, але коли я біжу вперед, то її порожність торкається моїх грудей і її спокій на мене навалюється, і там у ній так тихо, ні, не тихо, там тиша, там стільки неймовірної тиші, шо мене ніби рве на клапті, ніби я зара’’ втрачу найдороще, шо маю, ніби там є вона, смерть, а я біжу, мої очі мокріють, а груди ніби розриваються, і ніхто не може бачити, але я всеодно про це думаю, мої очі починають плакати, вони починають плакати, от фігня вони починають плакати, і я зупиняюся на хвилинку, і я нахиляюся, Господи шо ж це таке блін, ану заспокойся зараз же, але я втрачаю цілу блін хвилину, просто цілу вонючу хвилину стою, зігнувся, а за той час, звісно, дірка відходить, відійшла, зникла.

Манчі розривається, бігти за нею чи вернутися до мене, але нарешті вертається до мене.

— Плачеш, Тодде?

— Заткнись, — кажу я і наміряюся його копнути. Зумисне промахуюся.

2. Прентісстаун

Ми вибираємося з болота і йдемо взад до містечка, і світ цілий ніби чорно-сірий, хоч яке сонце в небі. Навіть Манчі вже геть нічо не говорить, коли ми йдемо взад через поля. Мій Шум кипить і булькає, як підливка в казані, аж мені приходиться стати аби трохи вспокоїтися.

Не існує такої речі як тиша. Не тут, не десь взагалі. Ні коли ти спиш, ні коли ти сам, вопше ніколи.

«Я Тодд Г’юїтт, — так я думав до себе, закривши очі. — Мені є дванацять років і дванацять місяців. Я живу в Прентісстауні, на Новому Світі. Я стану чоловіком рівно через місяць».

Це така фішка, якої мене Бен навчив, аби стишувати Шум. Тре’ закрити очі, і так спокійно чисто, як тіки можеш, сказати собі, хто ти є, бо якраз це найшвичче губиться в Шумі.

«Я Тодд Г’юїтт».

— Тодд Г’юїтт, — сам до себе мурмотить Манчі, стоячи біля мене.

Я глибоко вдихаю і відкриваю очі.

От хто я є. Я Тодд Г’юїтт.

Ми йдемо геть від болота і від ріки, піднімаємось на схил серед диких полів, невеличкий горб на південь від міста, де продовж цілого свого короткого і безкорисного існування стояла школа. Ше до того як я народився хлопців навчали їхні мами, просто дома, а коли лишилися тільки хлопці з чоловіками, ми просто собі сиділи перед відиками і вчили модулі, доки мер Прентісс не заборонив такі речі, бо вони «погано впливають на десипліну нашого розуму».

Шарите, в мера Прентісса є Точка Зору.

І так більше половини одного тупого року всі хлопці збиралися з сумнопиким паном Роялом і ниділи собі в одній будівлі осторонь основного Шуму містечка. Не то шоби це помагало. Дуже важко навчати чогось у кімнаті, де повно хлопчачого шуму, а дати якусь контрольну — цілком неможливо. Ти будеш списувати, навіть якшо не хочеш — а всі хочуть.

А тоді в один день мер Прентісс вирішив спалити всі книжки, всі до єдиної, навіть ті шо були в людських хатах, бо ясно, шо книжки так само погано впливали, добряк, котрий сам робив себе зляком, п’ючи віскі в класі, просто здався, і взяв ружжо, і закінчив із собою, і так закінчилася моя шкільна наука.

Решти Бен учив мене дома. Механіки, і куховарства, і латання одягу, і основ фермерства, та й таке. А ще багато всяких штук для виживання, типу мисливства, того, які фрукти можна їсти, як визначати кірунок за місяцями, як користуватися ножом і ружжом, як лічити зміїні укуси і як найліпше втишувати Шум.

Ше він пробував навчити мене читати і писати, але мер Прентісс одного ранку завітрив то в моїм Шумі, та й замкнув Бена на цілий тиждень, та й то був кінець мого книжництва, і так вийшло, шо з усьою іншою наукою, роботою на фермі, на якій треба було працювати кожний день, і просто виживанням, я так ніколи й не навчився нормально читати.

Але то таке. Всеодно ніхто в Прентісстауні не напише ніякої книжки.

Ми з Манчі проходимо попри школу і піднімаємся на ще один горб, і дивимся на північ, і онде воно — містечко під питанням. Бо від нього не так і багато лишилося. Один магазинчик, а було два. Один паб, а було два. Одна лікарня, одна тюрма, одна неробоча бензозаправочна станція, один великий будинок мера, одна поліцейська станція. Церква. Короткий шматок дороги проходить через центр, брукований, але ніколи з тих пір не ремонтований, і він майже зразу закінчується щебньом. Всі будинки такі всі з себе, знаєте, такі передмістяні, ніби ферми, ніби ферми, але декотрі дотепер ферми, декотрі стоять порожні, а декотрі навіть гірше, ніж порожні.

Та й отакий у нас Прентісстаун. Населеня в ньому 147 і меньшає, меньшає, меньшає. 146 чоловіків і один майже-чоловік.

Бен каже, шо колись були іньші поселеня, розкидані по цілому Новому Світу, шо всі кораблі приземлилися одночасно, за десять років до мого народженя, чи шось біля того, але коли почалася війна зі спеками, коли спеки випустили заразу, то всі інші поселеня знищилися, Прентісстаун так само майже знищився, а вцілів тільки через військові навички мера Прентісса, і хоть мер Прентісс — то просто страх божий, а не чоловік, ми йому завдячуємо бодай тим, шо дяка йому ми вопше вижили в цьому великому пустому безжіночому світі, в якім нема нічо доброго, в містечку на 146