Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Заповіти 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіти"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заповіти" автора Маргарет Етвуд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 88
Перейти на сторінку:
кит, бо ж Бог створив китів, аби вони бавилися у морі, а отже, з китом цілком можна було бавитися), і ми молилися.

Це була молитовна пісенька, яку ми співали разом:

Коли спати я лягаю,

Бога про таке прохаю:

Якщо до зорі помру,

Душу хай візьме мою.

Янголи в моїй кімнаті

До молитви стати раді:

Двоє мене стережуть,

Двоє душу заберуть.

Табіта мала прегарний голос, схожий на звук срібної флейти. Іноді, засинаючи, я майже чую її спів.

Дещо в цій пісеньці мене непокоїло. По-перше, янголи. Я знала, що це мали бути істоти в білих нічних сорочках, з пір’ям, але уявляла їх іншими. Для мене то були наші Янголи — чоловіки в чорних одностроях, із нашитими крилами з тканини та зі зброєю. Мені не подобалося думати про те, що, поки я сплю, у моїй кімнаті стоять ці Янголи, вони ж бо були чоловіками. Що, як у мене з-під ковдри щось визиратиме? Наприклад, ступня. Хіба від цього в них не спалахне хіть? Якщо так, то від цього нікуди не дітися. Тож думка про Янголів була невтішна.

До того ж не дуже тішила й молитва про те, щоби померти уві сні. Я не думала, що це може статися, але раптом? І якою була моя душа — та, яку заберуть янголи? Табіта казала, що це дух, який не помирає разом із тілом, і це мало мене підбадьорити.

Але на що вона була схожа — моя душа? Я уявляла її подібною до себе, тільки маленькою, не більшою за ляльку-дівчинку з лялькового будиночка. Вона була всередині мене, тож, може, це і був той неоціненний скарб, який Тітка Відала наказувала так ретельно охороняти. «Загубиш свою душу», — говорила вона сякаючись, а тоді ця душа мала перекинутися через край і полетіти вниз у нескінченному падінні, спалахуючи вогнем, як і ті хтиві чоловіки. Цього дуже хотілося уникнути.

4

На початку наступного періоду, який я описуватиму, мені мало бути років вісім, можливо, дев’ять. Я пригадую події, але не свій вік. Важко запам’ятовувати дати, коли не маєш календаря. Але я намагатимуся розповідати якомога краще.

Мене тоді звали Аґнес Джемайма. «Аґнес» означає «ягня» — так казала моя мати Табіта. Вона розповідала мені віршика:

Хто, ягня, тебе створив?

Знаєш, хто тебе створив?[1]

Там було щось іще, але я забула.

Щодо Джемайми, то це ім’я з біблійної історії. Джемайма була дуже особливою дівчинкою, бо її батька Йова Господь випробовував різними невдачами, і найгіршою з них стало вбивство всіх його дітей. Усіх синів, усіх дочок убито! Щоразу, як я про це чула, мене били дрижаки. Йов мав почуватися жахливо, почувши такі новини.

Але він пройшов випробування, і Господь дав йому інших дітей — кількох синів і ще трьох дочок, — тож він знову був щасливий. І Джемайма, Єміма по-старому, була однією з цих дочок.

— Бог дав її Йову так само, як дав тебе мені, — говорила мені мати.

— Тобі теж не щастило? Поки ти мене не обрала?

— Так, не щастило, — усміхалася вона.

— То ти пройшла випробування?

— Певно, що так. Інакше я не змогла б обрати собі таку чудову донечку.

Мене тішила ця історія. Я тільки пізніше замислилася: як міг Йов дозволити Богу підсунути йому оберемок нових дітей і сподіватися, що той удаватиме, ніби мертві діти вже не мають значення?

Коли я не була у школі чи з матір’ю (а з матір’ю я бувала все рідше, бо вона все більше часу проводила нагорі, у ліжку, за тим, що Марфи називали «відпочинком»), я полюбляла сидіти на кухні, спостерігаючи за тим, як Марфи печуть хліб, і печиво, і пиріжки, і тістечка, готують супи й печеню. Усіх Марф називали Марфами, бо такими вони були, і всі вони носили однаковий одяг, але кожна мала ще й власне ім’я. У нас були Віра, Роза та Зілла — ми мали аж трьох Марф, бо мій батько був дуже поважною людиною. Моєю улюбленицею була Зілла, бо мала дуже ніжний голос, тимчасом як у Віри голос був хрипкий, а Роза дивилася надто вже сердито. Але то не її провина — таке вже в неї було обличчя. Вона була й старша за двох інших.

«Можна я буду допомагати?» — питалася я у Марф. Вони давали мені шматочки тіста побавитися, я ліпила з нього чоловічка, і він пікся у печі разом з тим, що тоді готувалося. Я завжди робила з тіста чоловіків, жінок — ніколи, бо ж після випікання я їх з’їдала з відчуттям, що тепер маю таємну владу над чоловіками. Тоді мені вже ставало зрозуміло, що, крім пожадань, які, за словами Тітки Відали, я у них збуджувала, іншої влади над чоловіками в мене бути не може.

— Можна я теж робитиму хліб від початку? — спитала я якось, коли Зілла діставала миску для інгредієнтів. Я дуже часто спостерігала за ними, тож була впевнена, що знаю, як це робиться.

— Не треба тобі цим перейматися, — відповіла мені Роза, суплячись іще більше, ніж завжди.

— Чому? — поцікавилася я.

Віра хрипко зареготала.

— Усе це за тебе робитимуть Марфи, — мовила вона, — коли тобі знайдуть доброго, гладкого чоловіка.

— Він не буде гладким.

Мені не хотілося мати за чоловіка товстуна.

— Авжеж, ні. То просто вислів такий, — сказала Зілла.

— Покупки робити теж не доведеться, — додала Роза. — Це робитиме твоя Марфа. Чи Служниця, якщо в ній буде потреба.

— Може, й не буде, — завважила Віра. — Зважаючи на те, хто її мати…

— Не кажи цього, — застерегла Зілла.

— Чого? — спитала я. — Що з моєю матір’ю?

Я знала, що існує якась таємниця, пов’язана з моєю матір’ю. Це вчувалося з того, як вони промовляли слово «відпочинок»… і це мене лякало.

— Просто твоя мати змогла народити дитинку, — заспокійливо сказала Зілла, — то й ти теж зможеш. Ти б хотіла мати дитинку, правда ж, люба?

— Так, — відповіла я. — А от чоловіка не хочу, вони всі бридкі.

Троє жінок засміялися.

— Не всі, — сказала Зілла. — Твій батько теж чоловік.

На це я відповіді не мала.

— Вони обов’язково оберуть доброго, — мовила Роза. — Не якогось стариганя.

— Мають зважати на власну гідність, — сказала Віра. — Статус тобі не знизять, це точно.

Мені не хотілося більше думати про чоловіків.

— А що, як мені цього хочеться? — сказала я. — Пекти хліб…

Я почувалася скривдженою: наче

1 ... 3 4 5 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіти"