Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

Овідієві елегії, однак, — не для вузького кола знавців і цінителів надскладної Горацієвої поетики; у своїй гідній подиву наскрізній гармонії вони наче й створені для того, щоб бути в усіх на устах; саме в озвученні ці вірші виявляють свій чар, свою окриленість. Зауважмо, що антична поезія загалом народжена у звучанні й для звучання (читання вголос увійшло в звичай значно пізніше). Кожен рядок, особливо в Овідія, одразу ж запам’ятовувався: цій меті, легкому запам’ятовуванню, слугував увесь арсенал зображувальних засобів (сьогодні — переважно рима).

Сказане мало що прояснить, якщо не озвучимо, навіть не знаючи латини, бодай два рядки з «Любощів». Для цього треба лише стежити за вказаними ритмічними наголосами, зробити паузу (цезуру) посередині другого рядка, пентаметра, тобто п’ятимірника, де п’ять ритмічних наголосів (попередній — гекзаметр, шестимірник; разом вони творять елегійний дистих, тобто двовірш; про нього — у зачині «Любощів»), зробимо це — і не помилимось у читанні, така прозора й чиста звукова канва вірша, такі вивірені пропорції між голосними й приголосними, такий мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, що на початку гекзаметра («Л.», I, 9, 1–2):

Mílitat ómnis amáns et habét sua cástra Cupído

     Attice, créde mihí ║ mílitat ómnis amáns.

В українському озвученні:

Кожен коханець — вояк, табори свої є в Купідона.

     Аттіку, друже, повір: кожен коханець — вояк!

Є належний ритмічний хід вірша, є «зміст» (слово беремо в лапки, бо що таке зміст у поезії поза органічним зв’язком із мистецьким озвученням — формою?). Немає — увиразненого дієсловами й активними дієприкметниками руху: «militat» — служить у війську, воює; «amans» — той, хто кохає (в перекладі — іменники: «коханець», «вояк»); немає чіткого, «геометричного» рисунку поетичної фрази, важливого її обрамлення, основного акценту: militat — amanas (у вільному перекладі: «любити — то мов у війську служити»). Головне ж — немає такого, як у першотворі, неповторного звукового блиску («…медь торжественной латыни» — в О. Блока), високої тональності, яку підтримує десять разів повторений голосний «і», а ще — тільки-но згаданої гармонії голосних і приголосних. Промовиста для римлян була й сама назва «Cupido» — Купідон (лат. Амур, грец. Ерос, Ерот): латинське «cupido», хіть, сильне жадання, любовний потяг до когось — від дієслова «cupere» — (хотіти, жадати), що мовби уточнює семантику дієслова «amare», любити, стає його синонімом: «Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу», — перифразує Овідій у своїх «Любощах» (II, 4, 5) Катуллове «odi et amo» (люблю й ненавиджу)[4].

Звукова експресія вірша нерідко буває такою інтенсивною, що видається грою світла й музики, як у цих ось рядках, що вславляють Амура-тріумфатора («Л.», І, 2, 41–42):

Tú pinnás gemmá, gemmá variánte capíllos

     Íbis in áuratís ║ áureus ípse rotís.

У самоцвітах увесь — самоцвіти на крильцях, в волоссі,

     Повозом ти золотим, сам золотий, пролетиш.

Озвучені бодай один раз, ці рядки (в оригіналі, звісно) залишаються у пам’яті, бо зачаровують слух справжньою, доведеною до віртуозності, а разом з тим легкою і грайливою, як сам пустотливий Амур, гармонією слів. У цій гармонії — подвоєння сонорних (звучних) m, n, м’якого l, а також акцентовані голосні і, а, й знову ж таки зблискує неперекладний у нас активний дієприкметник variante (variare — ряхтіти, мінитися): бачимо не лише самоцвіти що у крильцях та в волоссі Амура, а те, як вони вилискують, ряхтять різними барвами під палким італійським сонцем (от і співчуваймо римлянам, які ще «не винайшли рими», от і називаймо латину… «мертвою» мовою). Звідси — відкритість вірша, його лет, його музичне, звукове й зорове fortissimo, бо ж мова не про буденне — про тріумф. А тріумфатором, зауважмо ще раз, — не поважний римський вождь, а легковажний, збиточний Амур, полонені ж — не якісь там чужинці, а римські дівчата і юнаки, серед яких — сам поет. Що ж у перекладі?.. Знову ж таки ритм і зміст, а ще — повтори, які, однак, лише частково виконують ту функцію, що в оригіналі: прикметник «aureus», золотий, перегукується з іменником «aura», повітря, подув… Повтори, або рефрени, приспіви, що засвідчують живий зв’язок Овідієвого письма з народною піснею, як, скажім, у «Любощах» (І, 6): «Ніч, мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!» — все це, власне, аура, єдність сенсу і звуку, окриленість думки і вірша.

«Так-ото, вдихаючи повітря свого часу, Овідій прогулюється Римом і бачить: щоб йому, Римові, подобатись, потрібно прославляти цю любов, бо лише вона, далека від політики та воєнних турбот, владіє тим містом, — любов, а радше ці любощі», — пише французький автор у своїй книзі, що під назвою: «Овідій, поет любові, богів та вигнання»…[5] Вкрай важливе уточнення: «не любов, а любощі», любов — без любові, радше — без пристрасті, яка, спалахнувши, обертається темрявою. Світлий розум, живий дотеп, віртуозне володіння віршовою технікою, постійна у своїй перелітності закоханість — ось що визначає неповторну тональність «Любощів», що знайшли своє відлуння в душі не одного поета, митця й музиканта; сріблястими акордами на фортепіанній клавіатурі розсипались вони під пальцями й нашого композитора Ярославенка (Я. Вінцковського).

* * *

Отож любощі (кохання), на відміну від ірраціональної, пристрасної любові, — це щось витончене, це — мистецтво. А раз так, то потрібні настанови, без яких не оволодіти цим мистецтвом, як не оволодіти, скажімо, хліборобством, мореплавством, іншим якимсь ремеслом. Одне слово, потрібна теорія («Любощі» — практика). І тут знову — Овідієве новаторство, його усмішка, що не вельми імпонувала Августові: в «поважну» добу, коли модними були філософські трактати дидактичного характеру, Овідій, пародіюючи їх, пише свій — теж «поважно», але — на легковажну тему: розвиває, започатковані вже в «Любощах» різні настанови — як поводитись закоханим у різних місцях і за різних обставин, як жити загалом, як дбати про свій зовнішній вигляд і збагачувати внутрішній. Домінантою й тут — тонкий, інтелектуальний дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність твору.

Така оригінальна думка — написати «Мистецтво кохання», поєднати поважне з жартівливим, виникла не одразу після написання «Любощів»: була вже згадана «Медея», були «Героїди»