Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

Липневої ночі шалено спекотно. Навіть відчинене навстіж вікно не додає комфорту.

Лежачи на ліжку, я кручуся з боку на бік. Сну в жодному оці. А за вікном співають нічні птахи та цокотять цвіркуни.

У хрін знає який раз я прокручую в голові минулий вечір. Все ніяк не можу забути гітару та фірмову пісню Потоцького.

Як він там співав?

"Він не любить тебе анітрохи. У нього таких скільки схочеш"

Ось саме так, Насте.

Не кохає. Ніколи не кохав.

Досить уже крутити по колу заїжджену платівку і плекати свою жалість неосяжних розмірів. Знай собі ціну, дівчинко. І не забувай, як буває боляче, коли тобі серце розбивають.

Перевертаюсь на живіт. Сильніше заплющую очі.

Не спиться.

А ніч така гарна з повним місяцем у небі та розсипом дрібних зірок. Варто прогулятися, подихати свіжим повітрям, якщо все одно неможливо заснути.

Підвівшись з ліжка, одягаю тонкий халат з атласу, що ледве дістає мені до колін, і виходжу зі спальні.

Минаю весь будинок.

Спускаюся сходами на перший поверх, але так нікого і не зустрічаю. Навіть заздрісно стає. Всі міцно сплять, одна я: ходжу, блукаю як старенька, яка страждає на безсоння.

Двір друзів освітлений садовими ліхтарями, які заряджаються вдень від сонця. Я озираюся, вибираю місце неподалік басейну. Але коли підходжу ближче, чую, як хтось хлюпається у воді. Схоже, цієї ночі не одній мені не спиться.

Серце швидко б’ється. Я буквально відразу впізнаю темну маківку, яка миготить у басейні.

Трохи сповільнюю крок.

Данило пливе брасом, розтинаючи басейн розгонистими помахами рук.

Варто піти, доки мене не помітили.

Але я не йду. На місці стою як вкопана.

Мотнувши головою, проганяю звідти раптовий морок. Примушую себе розвернутися і піти у протилежний від Потоцького бік.

– Настя, – летить мені в спину, і я обертаюся.

Данило перестає плавати. Руки, зігнуті у ліктях, кладе на борт басейну. На мене дивиться, задерши голову. А з його темного волосся струмками стікає вода, обрамляючи вилиці та підборіддя.

Проковтнувши грудку, яка підступила до горла, змушую себе зустрітися поглядом з Данилом.

– Не спиться? – Запитує він і я хитаю головою.

Даня замовкає. На мене продовжує дивитись. Поглядом проходить по голих щиколотках, повзе вище, до колін.

Від пильної уваги чужого чоловіка мені стає ніяково. Особливо якщо врахувати те, що дружина Потоцького зараз спить у спальні, а я перебуваю тут. Поруч з ним. Наодинці.

– Ти в купальнику?

– Ні. Просто вийшла прогулятись.

– Шкода. Вода класна. Рекомендую, – підморгнувши, Данило швидко занурюється у воду, пірнаючи з головою.

Завівши руки за спину, перебираю пальцями.

Так.

Або ж ні?

Дурниці в моїй голові розмножуються зі швидкістю світла.

Але повертатися до спальні, щоб одягнути купальник, мені не хочеться. І йти звідси не хочеться.

Вирішаю ще трохи потусити біля басейну, потім одразу піти.

Двічі в одну річку не ввійдеш. Але наступити двічі на одні граблі – цілком можна. Добре, що я й досі пам'ятаю, як ці граблі боляче вдаряють.

З Потоцьким нічого не планую. Залишимося у друзях, ну чи як нас ще там можна назвати?

Поки Данило плаває, я сідаю на край борту басейну і занурюю у воду ноги до колін. Мотаю ними, створюючи невеликі хвилі.

Вода і справді класна. Я вже починаю шкодувати, що не вдягла купальник.

Дотик до кінчиків пальців на ногах змушує мене смикнутися.

– Що ти робиш? – Встигаю скрикнути.

Виринувши, Потоцький хапає мене за обидві руки та тягне до себе в басейн.

Бульк…

Я з головою йду під воду.

Розмахуючи руками, виринаю на поверхню. В очі потрапляє вода, у рот теж. Я тру повіки руками. Намагаюся ковтнути повітря. А мою талію окільцьовують сильні руки й тягнуть, змушують бути притиснутою до міцного торса Потоцького.

Упершись руками в могутню грудну клітку, дивлюся на гарну усмішку Данила та ямочку, що виступила на лівій щоці.

У тілі з'являється тремтіння.

Ми так близько, що я можу порахувати всі родимки на обличчі Дані.

Він важко дихає. На мене дивиться невідривно, переставши посміхатися. Його руки на моїй талії. Тримають міцно. Пальці зчеплені у замок на попереку.

– Навіщо ти це зробив?

– Ще не зробив. Але збираюся.

Все відбувається надто швидко. Я навіть зрозуміти нічого не встигаю, як Потоцький заривається п'ятірнею в мене на потилиці. Стискає волосся. Майже на межі болю.

– Хочу тебе поцілувати, – повільно наближається губами до моїх губ.

Кліпаючи очима, я рішуче хитаю головою.

Розтискаю на своїй талії кільце рук Потоцького. Одна спроба піти. Не можна залишитись.

Давай, Насте. Біжи, поки не пізно.