Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

моє. Ці уроки турботи про себе будуть корисні, навіть якщо ти мала суперзіркових батьків, які до біса добре тебе виховували. Ця книжка для кожного, хто просто потребує краще про себе дбати — кожного, хто хоче такого життя, яке сам обирає, приймає й, чорт забирай, любить. Бажаю, щоб подальші історії стали тобі за практичний, заспокійливий, сподіваюся, кумедний, а часом сумний путівник до любові до себе в легкий і модний-шмодний спосіб. Я називаю цей спосіб турботи про себе «перевихованням» [1], [2], процесом, під час якого ти з’ясовуєш, якого виховання тобі досі бракує, а потім даєш його собі сама. Навіть ті з нас, хто вже давно виросли, ще мають можливість стати тими людьми, якими вони хочуть стати.

Того ранку, після мого 25-го дня народження, я зрозуміла, що мушу змінити своє життя. Минуле привело мене в цей гармидер в обтислих лосинах і без жодних стандартів чи стрижня. Я суперово виживала, але й суперово гальмувала із власне життям. Мені хотілося життя, яким би я могла насолоджуватися. Мені хотілося життя, в якому мені було би добре і я почувалась би самодостатньо. Утім, сидячи того ранку на ліжку з засохлим блювотинням у волоссі, я сприймала цю мету як недосяжну.

Як я могла змінитися? Я ж не здатна була навіть замінити фільтр у порохотягу, не нарікаючи на те, як він забився за два роки й чому мені доводиться мати справу з пилюжною катастрофою.[3] Я не мала грошей на подорож у стилі «Їсти. Молитися. Кохати», щоб зцілитися й пізнати себе. Я також — укотре повторюю, — не мала НАЙГІРШОГО дитинства на світі, тож почувалася шахрайкою, довівши себе до такої руїни. Тому вирішила, що годі порівнювати власний біль із чужим і пора перестати повторювати, що я не мала би так почуватися, й що пора почати зосереджуватися на тому, як саме я почуваюся, бо саме це і є реальність. Я ненавиділа це життя і хотіла кращого. Та як мені себе зрозуміти? У які цінності вірити? Які обрати принципи?

Сидячи на ліжку, я дістала блокнот і записала кілька речей, які знала:

1. Я знала, що мої батьки не були хорошими батьками. Принаймні, не такими, що тебе виховують і навчають, як жити стабільно. Та інших батьків, які б мене порятували, я не мала. Не була я й таємною дочкою королівської родини (от же ж облом). Не мала ні дорослих рольових моделей, на які могла б покластися, ні вчителів, які б мене скеровували. Якби я справді прагнула іншого життя, довелося б навчитися дбати про себе самостійно. Я мусила б цілком відповідати за власне життя і щастя.

2. Я знала, що завдану мені шкоду не можна просто проігнорувати та переступити через минуле. Більше не могла ховатися. Тож хотіла зрозуміти походження своїх ран, змастити їх маззю доброти і прощення — одну по одній. Недавно я почула фразу: «сонячне світло — найкраща дезінфекція», і це — саме ті ліки, яких мені хотілося для минулих емоційних травм. Мені б довелося перевиховати себе і стати собі підтримкою, якої я ніколи не мала. Треба було почати перевіряти на практиці будь-які поради, все, що читала чи чула, чи навіть просто собі нафантазувала. Я вирішила занотовувати все в ґуґл-документі, щоб відстежувати свій поступ. А що як, саме записуючи, зможу побачити, в якому напрямку рухаюсь. А може, й ні. Я не мала жодних відповідей, зате, і це дуже важливо, — почала ставити запитання.

3. Я знала, що хочу яєчню й тост з авокадо з гарніром із найпотужнішого ібупрофену, будь ласка, дякую.

У цих історіях ви знайдете чесні, перевірені та не такі вже й складні способи «перевиховати» себе та подбати про себе. Не збираюся роздавати теоретичних зверхніх порад. Ти вже знаєш, з чого все це почалося, і ось що я можу тобі запропонувати далі: Я пройшла через пекло, нотувала, виносила уроки й зараз найдужче бажаю, щоб інструменти, які випробувала я, спрацювали для тебе. Надіюся, ти принаймні посмієшся. Зі мною. Сподіваюся, що не з мене.

Я дуже щаслива бути зараз тут із тобою.

Думаю, в тебе сьогодні красива зачіска. Твоя зачіска, звісно ж, подобається мені завжди, але сьогодні — це вже вищий рівень.

ЦІЛУЮ-ОБІЙМАЮ, БЛИСКІТКАМИ ПОСИПАЮ.

ТАРА

або T$ (НАЗИВАЙ МЕНЕ ТЕПЕР ТАК)

I. Ритуали для розуму. Ніколи не пізно зцілити свої думки

Будь найкращою за найгірших обставин

починай там, де ти є

У Comedy Central, де я пропрацювала минулі одинадцять років, заведені спільні обіди, коли гурт працьовитих, симпатичних, таких жовторотих, аж мені соромно, що і я колись була така молода-зелена, стажерів можуть просити нас, виконавчу дирекцію, про різні поради. Питання, зазвичай, одні й ті самі.

П: Як вам — бути жінкою в Голлівуді?

В: Ммм... А ви маєте на цю розмову годин десять і так, щоб не в тій самій кімнаті, де перебувають іще десятеро моїх колег-чоловіків?

П: Як створити «класне» телешоу?

В: Гадки не маю. Усе, що від мене залежить, це знайти найталановитіших людей, яких тільки зможу, помолитися і не заважати їм. Усі, хто розповідає вам щось інше, або мають якесь чарівне зілля, або ж, імовірно, самозакохані егоїсти.

П: Як стався ваш перший прорив?

В: Під час такого самого обіду, як оцей, на «Щоденному шоу Джона Стюарта», коли колега-стажер поставив те саме запитання. Доти я ніколи не працювала на телебаченні, тож мене зачарувало те суворе шоу. Джон[4] був там кожнісінького дня, з ранку до вечора наглядаючи за всім. А люди довкола нього зібралися ну дуже розумні. Вони були такі зрілі, як про це можна тільки мріяти: цілеспрямовані, віддані роботі й такі моторні, що здалеку було видно їхню важливість й цілковиту відсутність інтересу до нас, якихось-там стажерів. Коли ж ми нарешті дістали змогу поспілкуватися з Джоном, один зі стажерів запитав, який був його перший «великий прорив». І Джон дуже швидко та дуже впевнено відповів: «Ніяких великих проривів не існує. Є лише серія крихітних, маленьких передихів. Секрет у тім, щоби максимально викладатися, а тоді відриватися на повну під час кожного маленького перепочинку». Джон Стюарт є/був/буде назавжди моїм героєм, тож я почула його слова, проковтнула їх і спробувала перетворити на частину себе.

Під час того семестру на «Щоденному шоу» вирішила, що це моя місія — бути найліпшою в найгіршій, яка тільки є, роботі, сподіваючись, що таки намацаю власний маленький прорив. Коли якось помітила, що кореспондент волів щодня споживати вівсянку, та, поки доходив до офісу, її геть усю з’їдали[5], я відкладала для нього пакетик на його робочому місці разом із мискою та ложкою. А як зауважувала, що когось із постійних працівників починають дратувати набридливі стажери, які безперестанку там товклися, змагаючись у дотепах і марно сподіваючись, що «їх помітять», я вирішила бути тихою