Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Щодня пополудні, після репетиції, Джон готував собі каву з льодом у маленькій кухоньці біля входу до студії. Я помітила, що автомат часто був брудний, у ньому закінчувалася вода, або й гірше — він ламався, і я уявляла, як це мало би дратувати Джона. Він тут намагався творити одне з найвеселіших, найважливіших шоу на телебаченні, та не міг навіть попити посередньої кави з автомата? Не на моїй зміні! І я побачила свій перший маленький прорив.

Я дбала про цей кавовий автомат, як про коштовність, мила його, заправляла, розбирала, складала, стежила, щоб він був у ідеальному стані. Прочитала в інтернеті, як лагодити такі автомати і практикувалася вдома на схожій моделі, яку спеціально для цього придбала. Більшу частину дня пильнувала, щоб та штукенція добре працювала і щоб Джонові ні на мить не загрожувало залишитися без своєї кави. До мене не доходило, що я пораюся біля автомата з майже маніакальним завзяттям; натомість вбачала в цьому власний спосіб долучитися до творення улюбленого шоу. Якщо мені не судилося стати сценаристом, якщо я тут винятково в ролі нікчемного стажера, то принаймні я була така нікчемна стажерка, яку будь-якої миті могли гукнути відремонтувати єдину і по-своєму найважливішу для творчого середовища річ — кавову машину. Хтозна, чи то чищення того агрегату, чи моя ввічлива мовчанка вразила продюсерів, але наприкінці семестру вони допомогли мені отримати першу роботу на каналі Comedy Central. Далі моя кар’єра пружиною стрибнула вгору, відштовхнувшись від рішення бути найліпшою за, здавалось би, найгіршої ситуації.

Нині я напучую молодих людей, які потребують фахової поради, бути найліпшими за найгірших обставин. Кори­стайтеся з кожної найжалюгіднішої нагоди, щоб вишпортати з неї якнайбільше користі. У кращому разі ваші зусилля помітить хтось крутий. У гіршому — ви самі знатимете, що чудово впоралися з завданням, навіть якщо воно гівна варте. Усе просто: починай там, де ти є, не переймаючись, як далеко опинишся завтра.

Після двадцять п’ятого дня народження, сидячи на тій своїй квітчастій ковдрі, я вирішила почати там, де я є. Знала, що коли йдеться про власне зцілення, то маю працювати так само завзято, дбайливо й уважно, як це робила з кавовим автоматом. Мені доведеться відшукати, що ж не так із резервуаром для води, і ремонтувати його, щоб аж гай гудів. Мені доведеться бути пильною й терплячою, розуміючи, що час від часу пристрій віддаватиме богу душу і ламатиметься без жодних причини, а я залишатимусь сам на сам зі зловісною червоною лампочкою. Оскільки я не мала інструкції, як користуватися власними думками, то скористалася цитатою з пісні репера Jay-Z як дороговказом: «Єдине, що може мене спинити — це сам я, підвішений на гачок»[6]. Я палко вірю першій частині; щоправда, не цілком розумію, що Jay-Z має на думці, кажучи «підвішений на гачок».

Починай там, де ти є. Хоч би де це було. Будь найкращою за найгірших обставин.

Записуючи все, я врятувала собі життя

відчуй зв’язок зі своїм найглибшим «я»

ДО ДВАДЦЯТИ П’ЯТИ РОКІВ Я ЗНАЛА, що мені завдано шкоди, втім, не була певна, якої саме. У чому саме моя проблема? Той ганебний, сп’яну, дзвінок до психотерапевтки — «це зараз, справді ти, бляха?» — лише один момент з усього того лайна, яке я учиняла останнім часом. Багато днів, надриваючи сраку на своїй першій роботі, я ловила себе на тому, що сиджу в кабінці й неконтрольовано пла́чу. Наприклад, посеред завантаження відео стендапу відчувала, як сльози підіймаються з невимовної безодні смутку всередині. Я дивилася на своє зашмаркане, зарюмсане відображення в моніторі й думала: «Що ти в біса коїш?» Стіни моєї кабінки досить надійно ховали мене від сторонніх очей, тож я могла нормально там виплакатися.

Ці кризи не покидали мене й після роботи, супроводжували на вулицях Мангеттена, де я часто грала роль «загадкової дівчини, що плаче на вашому ґанку». Також я відома роллю «дівчини, обтяженої купою торбів, яка от-от розплачеться, бо потяг трохи запізнюється / надто довга черга по сендвічі / геть усе пішло не так». Мене переповнювала несамовита тривога, супроводжувана безперервним запаморочливим відчуттям, ніби я живу за межами власного тіла. Може, я хворіла? Здається, в мене постійно боліла голова, і цей біль гупав в основі шиї, піднімався по ній вгору й огортав череп, запускав, врешті, пазурі у дві болючі точки над вухами. Я не мала ані гадки, як упоратися з усіма цими плачами, мігренями, фізичним і душевним болем. І гадки не мала, звідкіля воно все береться.

Я росла, фантазуючи та придумуючи різні історії, й вони були моїм притулком серед анархії життя. Відколи себе пам’ятаю, я розігрувала невеличкі сценки, або ж просто уявляла себе в якійсь ролі. Коли батьки брали мене з собою на вечерю в ресторані, я швиденько вислизали з-за столу, щоб зіграти «дорослу приятельку» для людей, що вечеряли поруч із нами. У вісім років я завзято обсипала жінок компліментами «Ви дуже гарна!» або казала чоловікам: «То ти і є ота сексистська жінконенависницька свиня?». Чула від мами, що це дуже важлива проблема, тож хотіла врешті впіймати хоч котрогось «сексиста» і «жінконенависника». Дорослі пари ввічливо й поблажливо мене споглядали, коли я запитувала їх, наприклад, «Чи вам не бракує сексу?» або «Як ви підтримуєте жагу у стосунках?». Дорослі, зазвичай, здивовано реготали, а потім давали мені обережну дипломатичну відповідь («Стосунки потребують зусиль») і йшли шукати моїх батьків. Щойно ми поверталися додому, я одразу записувала історії, що почула в дорослому світі, а потім виконувала їх перед дзеркалом.

Я так полюбила розпитувати дорослих і переповідати їхні історії, аж мама організувала була мою власну програму на кабельному телебаченні, яка, щоправда, існувала недовго. Шоу «Дівчача розмова» записувалося у вільній оглядовій кімнаті поруч з маминим приймальним кабінетом. Рожева картонна конструкція, поцяцькована в густий квітковий орнамент та сердечка ховала за собою гінекологічне крісло. На програмі я брала інтерв’ю в таких світил, як Кім — персональна тренерка моєї мами, бодібілдерка з коротким, зібраним у хвостик, світлим волоссям, і блискучими й оранжевими від штучної засмаги кінцівками. Я ловила першу-ліпшу пацієнтку в коридорі і просила/вимагала, щоб вона стала гостею мого «дуже важливого, дуже популярного, дуже дотепного телешоу»[7]. Погодилася приголомшлива кількість людей. Мама відмовилася від телешоу не через низькі рейтинги (бо в нас не було жодних рейтингів), а через те, що їй знову знадобилася оглядова кімната. От тобі й Голлівуд, крихітко!

Коли моє телешоу закрилося, я почала вести щоденник. Він був наповнений розвагами геніального дитяти: «Джеймі Белські-Брайлі на 11 балів з 10 привабливий»; «Я б вийшла за Люка Перрі, побавилась би з Джейсоном Прістлі та вбила б Аяна Зірінґа (бє)»; «Я боюся виходити з кімнати, бо мої батьки репетують і я не хочу їх бачити, але я також ДУЖЕ хочу ВИЙТИ З КІМНАТИ, бо мама попереджала, що світ кишить ґвалтівниками і вбивцями, які хочуть мене викрасти і, здається, один із них саме намірився проникнути до моєї кімнати через вікно! Як мені утекти?». Щоденник