Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

До виходу з мерії Богдан не зустрів нікого із терміновими дорученнями.

Він вважав це знаком, локальним благословенням на розмову з Мирославом Фетісовим.

Хоча, про що з ним розмовляти, Богдан не придумав.

Не приходили йому в голову хитрі чи кумедні запитання. Звісно, здоровий глузд стверджував, що доволі тупо хизуватися перед двадцяти дворічним студентом, але — парадоксально — Мирослав розбудив у ньому таке бажання. Богдан щиро і з задоволенням плював на думку чиновників з іншої епохи, своїх вимушених партнерів, навіть журналісти особливо не зачіпали, критикуючи щоразу за молодість і недосвідченість, він же й сам так чинив…

Зате Мирослав, трясця, достукався до його «Я».

Підтримуючи ділову відстань, Богдан, показав рукою, куди йти.

— Слухай, — він прочистив горло, — Кірєєва сказала, що ти на фізматі. І хочеш побудувати кар’єру політика? Мені цікаво, ти самостійно визвався або на тебе просто вказали пальцем інші люди?

— П'ятдесят на п'ятдесят.

— Зрозуміло.

Богдан зітхнув, намагаючись не піддаватися роздратуванню.

От чому Мирослав так поводився? З ним же по-доброму намагалися. Так односкладно відповідав, розмову підтримати навіть не намагався. І тільки-но Богдан прокрутив до кінця свою гнівну думку, Мирослав заговорив. Вони підійшли до невеликого кіоску з вуличною їжею і встали в кінець імпровізованого ланцюжка.

— Я не проти. Хтозна, що буде далі. Не думаю, що ви в двадцять два мером планували бути.

— В мене інша історія, — глянув на нього Богдан, — я завжди хотів зробити місто кращим. Але до політики не одразу дійшов.

Мирослав звів очі до неба.

— Я схожий на мітинг виборців? — поцікавився він з іронією, глибокою як океан.

Богдана наче вжалив гнів.

— Ти схожий на студента, який ні чорта не знає, але робить висновки.

Закінчивши обмін люб’язностями, Богдан дістав телефон.

Він розблокував екран і натиснув на іконку пошти, втупивши погляд в поверхню екрану з кількома мікроскопічними тріщинками, і абсолютно не помічаючи електронні листи. От пощастило зі стажером, який не мав поняття про авторитет і повагу до старших.

Мирослав, що дивно, у свої гаджети не заглядав, не ховався, не робив вигляд, що зайнятий.

Саме втілення гармонійності (або байдужого ставлення до співпраці з мером).

Віддавши замовлення чоловікові у спортивках, Оксана, чорноволоса жінка за тридцать, переключилася на них.

— Привіт, Богдане Олександровичу, як завжди?

— Саме так, а ще хот-дог та… Додаткову каву, еспресо.

Мирослав, мабуть, п'є каву? Чи ні? Треба дізнатися. Це і ще багато іншого.

— І що то за професія така — мер? Немає такої професії, ви думали про це? Є лише посада, але займати її можуть і юристи, і політики, хто-завгодно, за кого проголосують, — сказав Мирослав.

— Це зветься демократією.

Він передав стажеру їжу в паперовому пакеті і стаканчик з кавою.

— Але це якось… Не знаю. Розпливчато.

— І не кажи, я вже третій місяць тут працюю, і ніхто досі не надав довбаної інструкції…

Подивившись на нього здивовано, Мирослав відпив кави.

— У вас яка освіта? — запитав він менш обурено.

— Закінчив журфак, працював в газеті близько семи років.

— Точно, я згадав, ви були розслідувачем, викривали покидьків на хабарях і незаконних схемах.

— Правильно.

Богдан сповільнив хід, щоби більше часу провести на вулиці.

Нарешті визирнуло сонце, дихалося легше, а люди познімали свої куртки, якими захищалися від жовтневого вітру, несподівано холодного і пронизливого. І завтра п'ятниця. Незважаючи на суботній графік, озвучений Зіною, Богдан все одно вважав вихідні часом відпочинку. У неділю можна буде посидіти вдома, та й сьогодні у нього за графіком вільний від політичних ігор вечір.

Розглядаючи будівлю мерії, Богдан побачив біля неї чужорідний елемент. Шикарний байк стояв біля сходів і виблискував у сонячних променях. Що за мажор приїхав на такому в мерію? І до кого?

Мирослав перехопив його погляд, відкусив трохи булочки і запитав:

— Хочете покататись?

— Що?.. —  Богдан не одразу відірвався від споглядання і навіть встиг уявити Мирослава на байку. — Це твій?

— Ну так.

— Не думаю, що ідея хороша, — пропозиція Богдану полестила. — Не можна мені за статусом із хлопцями на байках ганяти.

— Тобто інструкції роботи вам не дали, але є обмеження?

— Певні так, є.

— Думаєте, люди не так зрозуміють?

— Що саме?

— Ви зі мною.

— У якому сенсі «з тобою»?

Зупинившись, Богдан дозволив собі усмішку, наче вони добре знали один одного.

— Та не важливо.

Мирослав — типу зовсім не провокаційно — підніс хот-дог до рота двома руками і відкусив ще один шматок під пильним поглядом Богдана. Не відвертатися ж тепер, справді, подумки обурився Богдан. Це всього лише хот-дог. І сексуальний рот його нового стажера. Тож він спостерігав з незворушністю британського дипломата за тим, як Мирослав прожував і проковтнув той шматочок.

Він так повільно робив це, ніби розкладав його на інгредієнти прямо в роті.

— Можна ще питання? — поновив рух Мирослав.

— Звичайно.

— Як ви плануєте керувати цілим містом, якщо не в змозі запам’ятати, що я не їм срану гірчицю?