Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

— А я хотіла на вечірку сходити. Нехай і не відчуваю світлих почуттів до Ксюхи, але душа вимагає розслабитися, — говорю Таї, коли ми сидимо на диванах другого поверху.

З розкладом знову плутанина і у нас вікно. Завтра п'ятниця і від розмов одногрупників стає лише прикріше. Всі будуть веселитися, а я допомагатиму мамі у підготовці до вечері з вівцею.

— Коли батьки не на твоїй стороні — це боляче, — задумливо промовляє Тая і я киваю. Шкода, що з її пам'яті досі не стерлася її рідня.

— Так, але це трохи інше, — м'яко ухиляюсь, бо знаю: вона не любить вдаватися до подробиць. Для оточуючих її фраза – просто фраза, але не для мене, проте реагую так, як Тая чекає – не піднімаю тему. Вона все вже пережила, а якщо захоче поговорити, то мої вуха завжди в її розпорядженні, але в будь-якому разі Владу ніхто нічого забороняти не буде. Просто хочеться, щоб він був щасливим. Він же ж мій брат.

— Тут я тобі не порадник, але ж ти не знаєш, яка ця Саша, коли вони удвох.

— Може ти й маєш рацію, — нахмурююся. Може вівця Саша не така вже й вівця? Ой ні, точно вівця! — Їжака тобі на пʼяточку! Розклад на сайті з'явився. Не минуло й пів року! — вийшло якось голосно, але наші почали стягуватись.

— На завтра чи на місяць? — це наша одногрупниця Олена Сілезньова. Тиха приємна дівчинка.

— Знизу є приписка «постійний розклад», — збільшую та простягаю їй телефон. Мій мобільник пройшовся по руках і перейшов до Таї.

— Два рази на тиждень у нас логіка після юристів у двадцять другій. Раніше було першою парою, тепер третьою — озвучує так, щоб тільки я чула і віддає мені смартфон, який я ховаю в кишеню джинсів.

Одногрупники розходяться, повз снують учні та професори, обов'язково хтось підходить до розкладу, що висить на стіні. Хоч і зробили електронну версію на сайті, але, по-перше, як ми вже встигли протестувати, працює вона ще не зовсім впевнено, а по-друге, що вдієш? Звичка!

— І що? Третя, то третя, — а потім до мене доходить! Надутий вітром Вітровий — юрист! Закочую очі і бурмочу, — мені все одно.

— Ага, тільки от він іде, Аріно.

Обертаюся, як за інерцією. Так і є. Крокує в оточенні свого супроводу. Макар про щось жваво торочить з Мишком, але це доти, доки його очі не беруть у фокус мене. Краще б повилазили. Неквапливою ходою, як барон, не менше, він прямує до мене.

— Привіт, крихітко, — вітається звично. Для нього звично.

— Слухай, ти без своїх провідників заблукати боїшся? Та й ім'я моє пора б уже дізнатися.

Його коронована дупа такого явно не чекала, хоча не заважало б вже й запам'ятати, що я, побачивши його, калюжкою не розтікаюся.

— Ти чо така зухвала, не задовольняли давно чи шо? — кричить хтось із тих самих провідників.

— Рота закрий, — спокійно промовляє Макар. Звертається не до мене. Голос трохи голосніший, навіть голову не повернув, а довкола тиша, — гарного тобі дня, Аріно, — і дивиться пильно. Але недовго, а потім йде і навіть дихати стає легше.