Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

Неймовірно, якою креативною стає людина перед загрозою для життя! Я подумав, якщо стану руками на покришку унітаза, а ноги виставлю у вікно, то мені може пощастити.

Здійснити такий трюк важко, для цього треба тренуватися, качати руки гантелями чи щось таке. Я вражений, які в мене, попри все, сильні руки. Видно, маю сякі-такі м’язи, хоч і непомітні неозброєним оком.

За вікном починає співати хор. Доки я висуваю ноги і поступово проштовхую в туалетне віконце задок, доки тато Іне шпортається у замку з однією метою — убити мене, у Кевіновому садку лунає хоровий спів. «Літо прийшло»…

Ліпше було б, звісно, якби підвіконня виготовляли з м’якіших матеріалів. Скажімо, з гуми. Доки я звиваюся вужем крізь віконний отвір, деревина дряпає живіт і боки. Ну ось, принаймні вже весь задок прослизнув надвір. Це успіх, бо задок — найтовстіша частина тіла. Решта піде легко. Я пропихаюся, кручуся, стискаю зуби, бо дуже боляче, направду. Чув, що адреналін діє, як знеболювальне.

Дивно, та я, виявляється, погано знаю своє тіло. Минає багато часу, перш ніж я усвідомлю, що задок не найтовстіша його частина. Аж ніяк не найтовстіша. Найширша насправді грудна клітка. А я так хотів мати ширшу… Ще один парадокс! Тепер я намагаюся видихнути все повітря з легень, щоб вона зменшилася.

Марні мої зусилля. Зовсім марні. Кров холоне в усьому тілі від усвідомлення: я застряг. За вікном стирчить мій зад. У speedo-труселях.

— ДІДЬКО! — ричить тато Іне, коли ключ від дверей туалету випадає з замкової щілини по мій бік.

«Божа благодать», — співає хор у саду.

— Рятуйте! — тоненько пищу я, звисаючи з вікна обома половинами тіла не в тому місці й не в той час.

«Глянь, яке життя прекрасне», — лунає з Кевінового садка.

Раптом спів уривається, хтось починає волати на поміч.

Звисаючи з вікна, я маю лише одну думку в голові: стирчати тут аж ніяк не «Божа благодать».

Пожежники не квапляться. Тато, чесно кажучи, значно їх випереджає.

Я чую його голос по інший бік свого задка, за вікном. Ледве чую, тож йому доводиться репетувати. Хор знову завів співи і майже заглушує тата.

— Антоне! — кричить він. — Усе буде добре!

А з голосу й не скажеш… Бо звучить він дуже навіть розпачливо.

— Ти дуже сердишся? — кричу я.

— Ні! Але я стою на драбині!

— А де ж веранда?!

— Хай там що, не тут!

У моїй голові зринають дві думки.

По-перше, якби я не був такий широкий в грудях, то вже давно звалився б з п’ятиметрової висоти в сад Іне.

По-друге, я думаю про татів страх висоти. Та попри все він виліз на п’ять метрів догори драбиною. Заради мене!

— Я лишень хотів стати сенсом життя, — кажу я.

— Що? — не чує тато.

Мій задок — прекрасна звукоізоляція.

— Я лише хотів стати сенсом життя!

— Сенсом?

— А ще я хотів вирівняти твою вісь! Ти перекошений, як Земля…

Не думаю, що тато хоч щось втямив з моєї балаканини. Людині зі страхом висоти нелегко зберігати притомність, стоячи на драбині. Де вже там думати про Всесвіт!

— Антоне! — кричить тато. — Ти класний хлопець!

Класний хлопець… Не кожного дня доводиться чути такі слова. Я відчуваю, як мої очі стають дуже мокрими. Бути класним хлопцем саме цієї миті дуже приємно.

Якийсь час я вишу мовчки, лише шморгаю носом час від часу, а тоді кажу:

— Ти теж класний хлопець, тату! — і додаю: — І це цілком нормально, що ти продаєш туалети…

Тато мовчить.

«Жайворонки щебечуть у піднебессі», — співає хор, доки я витираю носа тильним боком долоні й ще трохи пхикаю.

— Я дуже щасливий, що…

Тато ще щось каже, але кінець речення губиться по дорозі крізь мої speedo-труселі.

— Що ти сказав?! — кричу я.

— Я дуже щасливий, що той кондом тріснув!

— Справді? — хлипаю я.

— Так! — репетує тато. — Якщо хочеш, я буду писати тобі послання на бананових шкуринках!

Хор замовк. Я давно його вже не чую.

Принаймні я маю що розповісти внукам. Якщо в мене будуть онуки. Бо ж пожежники в повних обладунках не всіх вирізають пилкою з вікон.

«Тобі пощастило, що надворі тепло», — сказав один з пожежників.

Добре йому казати. Сонце вже зайшло, а на мені одягу значно менше, ніж на ньому. Усередині, у теплі, лише одна моя половина. Доки пожежники обережно віддирають мене від підвіконня і садять у спеціальний кіш на вершечку пожежної драбини, я мерзну так, що зуб на зуб не потрапляє.

Тата теж беруть у кіш. Увесь час, доки я висів, він стояв на драбині біля мене. Тато знімає з себе куртку й огортає нею мої плечі.

Доки нас поволі спускають на землю, хор у Кевіновому садку урочисто співає національний гімн. Хоча надворі давно червень, а не сімнадцяте травня[2].

Найдивніше, що я зовсім не ніяковію. Може, тому, що весь адреналін ще не вивітрився з мого організму, хтозна… Навпаки, показую пальцями знак перемоги й махаю людям унизу.

І хоч стою у своїх кумедних трусах-плавках, і смішні вуха нікуди не поділися, я думаю: «Можливо, саме так почувався Дамбо, коли виявив, що і його велетенські вуха можуть для чогось знадобитися. Або гидке каченя, котре раптом збагнуло, що стало прекрасним лебедем».

Відчуття, ніби я лечу. Ніби я справді сенс життя і класний хлопець. І все буде добре!

Зате тато Іне має трохи ніяковий вигляд. Курить під гаражем. Такого я ще ніколи не бачив.

Унизу, просто під пожежною драбиною, стоїть електричиня власною персоною. З червоною помадою на губах. Я й не знав, що вона теж співає в хорі.

Люди плескають у долоні, коли кіш опускається на землю. Тієї миті, коли я вилажу з коша, повз мене, мовби цілком випадково, проходить Кевін.

— Знаєш, Антоне, — глузливо шкіриться він, — у тебе найзвабливіші труселі, які я лиш бачив у своєму житті.

Я мовчки всміхаюся. Бо саме зараз мені глибоко байдуже до Кевіна. Хай собі має великі біцепси чи розкішне волосся, хай собі вишукано й галантно танцює — мені зовсім байдуже! І до його кпинів — теж байдуже!

Але не байдуже Іне. Раптом вона заступає йому шлях, гнівно супить чоло й випалює:

— А в