Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Так вже краще, – гмикнула. – З роботою все, як не дивно, добре.

– Ого, я очікував зараз почути, що в тебе там справжня боротьба з Гордим, а ти говориш – все добре. Я жадаю подробиць!

– Ти дарма сподіваєшся на щось цікаве. Ми просто працюємо над проєктом для тендеру. До речі, до біса багато працюємо, сидячи в офісі по п’ятнадцять годин. Але у всьому є плюси. За цей час я так багато нового дізналася про традиції нашого народу, тобі не передати! Ми запросили етнологиню, щоб вона допомогла нам краще розібратися в особливостях кольорів, орнаментів і всього іншого, а вона нам, крім цього, розповіла ще багато всього цікавого!

– Так, зачекай, – відповів Рус. – Я радий, що тобі подобається працювати, не радий, що тобі доводиться мало не ночувати в офісі, але все ж мене цікавить інше. Я правильно розумію? Ти і Гордич. Ви вже місяць в одній компанії, але при цьому нормально контактуєте? – тут він аж зупинився, шоковано дивлячись на мене.

– Можна й так сказати. У нас угода, – відповіла, продовжуючи рух, а друг так і залишився стояти.

Повернулася до нього і вперше за день посміхнулася. Він виглядав так, ніби йому розповіли секрет Зони 51*, от чесно!

– Ну що ти так дивишся на мене? – запитала, щоб вивести його з цього стану.

– А як мені ще дивитися? Я просто намагаюся усвідомити, що ти так спокійно говориш про Гордого, не починаючи клясти його всіма відомими прокляттями. Ба більше, ти ще й без емоцій мені говориш, що вас пов’язує якась угода. Коротше, я в шоці! – і він дійсно був в шоці. Хоча воно й не дивно, враховуючи, що він був свідком наших “теплих” стосунків з демоном в універі.

– Скажімо так, я звикла до нього, як до бородавки на пальці. Дратує, так, але впевнено продовжуєш чекати, що рано чи пізно вона сама відвалиться. А до лікаря піти – то зайві рухи, на які немає часу. От і з демоном так, – пожала плечима. – Я просто чекаю, що він одного дня просто десь дінеться, а поки – намагаюся не звертати уваги на цей його вічно незадоволений погляд.

– Серйозна аналогія, – засміявся друг. – То що, ви прямо спілкуєтеся?

– Ми обмінюємося повідомленнями… По роботі, – уточнила, щоб Рус не вигадав собі чого гіршого.

– Так, а от зараз взагалі нічого не зрозумів.

Довелося розповідати про все, що сталося зі мною в Фієрі з самого початку. А розповісти було що, адже з того часу, як я вперше переступила поріг офісу, пройшло вже майже чотири тижні. Рус слухав з відкритим ротом, іноді коментуючи почуте не дуже пристойними словами.

– Отже, повідомлення. І це працює... – проговорив задумливо. – То, можливо, вам варто було передивитися свої стосунки? Якщо ви можете нормально співіснувати в одній компанії, то можна зробити висновок, що тієї ненависті, яка була раніше, вже немає.

– Ні, – категорично відповіла. – Він все ще не вважає мене за нормальну людину та спеціаліста, а я… Я не можу забути всі його образливі слова. Він же ніколи навіть вибачення не просив! Не скажу, що чекала, але ми ж дорослі люди. Хоча б за останнє міг вибачитися, коли хотів змусити доводити мене авторство моєї ж роботи! – от тільки згадала і одразу рознервувалася. – Так, ми знову повернулись до психотерапії. 

– Добре, закриваємо тему, але ми обов'язково ще поговоримо про це, – відповів мені, грізно помахавши пальцем перед обличчям. 

Потім ми просто ходили алеями парку і говорили ні про що. Згадували веселі роки університету, перемивали кісточки знайомим, в стилі “не нам судити, але ж гріх не обговорити”, а потім несподівано нам на зустріч з кущів вибіг руденький спанієль! Я спочатку почала обертати голову в пошуках його господаря, але так і не змогла знайти нікого поблизу.

– Гей, красунчику, ти чому тут один? – без різких рухів почала підходити до нього ближче. 

– Ніко, будь обережною, – сказав за спиною Рус.

В цей час я легенько підставила свою руку, щоб наляканий песик сам переконався, що мені можна довіряти. Він декілька разів принюхався, ніби справді скануючи своїм собачим ідентифікатором, чи хороша я людина, а потім почав активно виляти своїм невеликим хвостиком.

– Обережною? Це ж спанієль! Ти що не знаєш, що вони – великі коти з довгими вухами? – посміхнулася, дивлячись на це диво. – Загубився, маленький? Сподіваюся, твій господар відповідальний і залишив адресу чи номер телефону. Давай подивимося, що там у тебе на ошийнику.

І бінго! На металевій кісточці я знайшла гравіювання, в якому вказувалося, що пса звати Мейсон, а поряд – номер телефону.

– То ти у нас Мейсон? – знову почухала його за вушком, а він, ніби тільки цього й чекав, тож одразу, радіючи увазі, стрибнув передніми лапами мені на плечі.

– Ну що там? – сказав Рус, підходячи ближче. – Ого, він тебе вже всю замастив. 

– Байдуже, – відповіла, не перестаючи пестити хвилясті вушка. – Давай краще подзвонимо його господарю. Тільки набери ти, бо я свій телефон вдома залишила.

– Диктуй, – він уважно забив номер у смартфон, а потім без роздумів натиснув на "виклик". – Не бере, – спантеличено сказав через певний час.

– От туди його, – похмурніла. – Спробуй ще раз.

– Знову нічого, – відповів через хвилину. – Безвідповідальний взагалі.