Читати книгу - "Кінь Перуна"

скривджену – рятував він од неминучої смерті, добуваючи їжу. А коли ствердле на морозі дерево дзвеніло під ударами сокири і відмовлялося впасти, в його уяві, воно відразу ж перетворювалося на ненависного Юхима. І тоді руки парубка наливалися такою міццю, що й криця не встояла б... Тож невдовзі запаси палива і їжі на тиждень-другий були поповнені. Підгодовані завдяки його старанням, мешканці лісового поселення змогли піднятися на ноги. І хоч вбивати звірів чи рубати дерева на пні й далі доводилося лише Найді, решту бортники робили уже самі.

Звикла до людей дичина легко давалася в руки. А після того, як віднайшли барліг, запасів м’яса мало вистачити надовго.

Окрім того, молоді вичищали комірки підстрелених ним білок, і зуміли віднайти два дупла з медом...

І чим далі втягувалися люди в роботу, тим більше переконувався Найда, що без чарів не обійшлося. Бо ці люди й самі легко дали б раду своїй біді, якби не лежали безвольно по хатах, очікуючи смерті, а одразу гуртом взялися до справи. Лише навіяні Марою чари відібрали у них життя й волю до спротиву. На їх щастя, нагодився Найда і зумів розбурхати занепалих духом.

Дивно лише, що підкоривши своїй волі усіх, відьма не змогла зачарувати Юрка з Марічкою. Певно, турбота одного про іншого примусила молодят робити хоч що-небудь, і вони вийшли на гостинець...

– Ми дуже хотіли б якось віддячитися вам, – увірвався в його думки голос дівчини. – Але самі бачите, що усе крім того, що на нас, Мара знищила.

– Пусте... Головне, що усі живі. Мо’, й згадаєте коли добрим словом, і, підсмажуючись у пеклі, моїй душі буде приємно згадати бодай один добрий вчинок.

– Дурниці кажете, – несподівано серйозно відказала та і аж зарум’янилася. – Скажи, Юрку.

– Авжеж, – кивнув серйозно хлопець. – Доки наша громада житиме, доти переповідатимуть батьки дітям, про ратника князя Данила, який врятував усіх від неминучої смерті.

– А на пам’ять... – дівчина сягнула рукою в пазуху і, видобувши звідти, скинула через голову камінець на шворці. – Ось, візьміть. Це не коштовність, ні... Та підсилений нашою вдячністю, він бодай раз, але стане вам у пригоді. Не погордуйте.

Найда вдячно притиснув дарунок до уст і зодягнув на шию. Тоді, пустуючи, щоб розвіяти неприємний осад від прощання, притиснув до себе Марічку, міцно поцілував у пухкий рот, хутко відпустив, хоч та й не пручалася. Потім плеснув по плечі Юрка і скочив у сідло.

– Тримайтеся, молодята. І не піддавайтеся ніякій Марі, мара б її побрала...

Розділ восьмий

Весна року 6747-го. Замок Морени

(Десь у Карпатських горах)

– Думаю, що з повним правом оголошу тобі, о найдостойніша серед богинь, вічний шах, – пишномовно, трохи співучо промовив Велес і посунув на одну клітину чорного пішака в обладунках монгольського воїна. – Прийми це як знак пошани до твого героїчного супротиву. Відверто мушу визнати, що то була одна з найкращих партій, які мені вдалося зіграти у цьому віці...

Морена ще вперто розглядала шахматну дошку, але й одного погляду було досить, щоб збагнути, що пат оголошено справедливо.

Затиснений у кутку одним-єдиним чорним воїном, білий король в одежах слов’янського князя не мав права зробити жодного руху... Праворуч і позаду закінчувалося ігрове поле. Ліворуч була клітка, що самим своїм забарвленням нагадувала про загрозу удару чорного пішака. А просто перед королем, нахабно посміхаючись йому в обличчя, пригнувшись як для стрибка і вийнявши наполовину кривий клинок, стояв ворожий воїн.

Для білого князя він не став би суперником, і той змахнув би його з дошки одним ударом булави, але несила. Бо неподалік причаївся низькорослий вершник, націлений на цю ж клітину. Князь залишався живий, але безпорадний як немовля.

– За достойний опір дарую тобі волю, – продовжував кпинити Велес. – Плати данину і пануй собі далі...

Морена, хоч і сердилася за програш, примусила себе відірватися від безнадійної ситуації й подарувати Чорнобогові чарівну усмішку.

– Здаюся на милість переможця...

– То ж то... – становчо проказав Велес. – Будеш знати, як наших зачіпати... – А тоді не витримав і розсміявся: – Так що там з викупом?

Морена зітхнула.

– Як домовлялися...

– О-хо-хо... – Велес потягнувся до хрускоту в раменах. – Одне бажання... Для простого смертного – лише мука. Спробуй-но вибрати, чого найбільше хочеться. А для мене... Ну, скажи, чого я не можу такого, що можеш ти?

– Якщо добре подумати, – втрутився у розмову Перун, що саме увійшов і почув останні слова, – то щось би і знайшлося. Я так думаю...

– Фе, – вдавано ображено скривилася Морена. – Срібна борода до колін, а думки, як у прищавого хлопчиська навесні...

– Ага, – буркнув Перун. – Якраз я лише про ваші жіночі зваби й думаю безнастанно... Мав на увазі, що в кожного є справи, якими він сам не надто охоче займається...

– Книга! – підхопив задоволено Велес. – Спілкуватися з нею просто нестерпно!

– О, ні... – заблагала богиня. – Тільки не це.

– Учися вигравати і не доведеться чорну роботу власноруч виконувати, – настановчо промовив Перун й усівся поруч. – Між іншим, я зголоднів. Ці монгольські страви доведуть мене до виразки шлунку. Але ж не може Сульде бридитися їжею свого народу і зовсім нічого не їсти. Тільки вигадки про зарік трохи спрацьовують, дозволяючи обмежувати це безконечне споживання конини та баранини... Накажи подати щось поживніше і м’якше для утроби. І не вичаруване. Від чарів теж потім, як камінь проковтнувши...

– Старіє наш Перун, – шепонула Морена до Велеса, а сама клацнула пальцями і наказала служницям, що вифурнули з іншої кімнати: – Полумисок борщу на сметані і три дюжини вереників у грибній підливі. Пити що будеш? – уже до Перуна.

– Квас, але щоб солодкий...

– А мені, – не втерпів і Велес, – все те ж саме, але не квас, а горня холодного топленого молока...

Служниці вклонилися й щезли.

– Добре їсти і довго спати – бог здоров’я мусить дати, – протягнула насмішкувато Морена.

– А що? – в тон їй відказав Перун. – Не все ж про спасіння душі молитися. Тіло теж їжі потребує.

– До того ж, – Велес так нап’яв м’язи, що мало не розійшлася по швах вишита льняна сорочка, – хороше тіло вимагає і їжі хорошої...

Морена