Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Тут шкіряно-ботиковий хлопець зареготався, а потім удав, ніби то не він. Містер Вінкл велично насупив брови.

— Куди й коли звеліли ви принести нам поїсти, Мартін? — спитав містер Вордл.

— На горбок за дубом, сер, ополудні.

— Це, здається, вже не на володіннях сера Джофрея?

— Ні, сер, біля самої межі, на землі, що належить капітанові Болдвігові. Та нам ніхто там не заважатиме, і місцевість розкішна — моріжок.

— Добре, — погодився містер Вордл. — А тепер що швидше ми вирушимо, то краще. Ви приєднаєтесь до нас на дванадцяту, Піквік?

Містерові Піквіку кортіло побачити полювання, до того ж він побоювався за життя та цілість тіла містера Вінкла. Такого привабливого ранку не можна було сидіти самому, знаючи, що твої друзі веселяться, і містер Піквік мав досить понурий вигляд, коли відповідав.

— Та добре; доведеться задовольнитися хоч цим.

— А хіба джентльмен не мисливець, сер? — спитав довгий ловчий.

— Ні,— відповів містер Вордл, — і до того ж він шкутильгає.

— Мені дуже хотілося б піти з вами; дуже, — сказав містер Піквік.

Всі співчутливо мовчали.

— По той бік огорожі стоїть тачка, — примовився хлопець, — служник джентльменів може котити її по стежках слідом за нами, а ми допоможемо переносити її через паркани.

— Правильно, — зрадів містер Вордл, якому ця ідея сподобалась, бо він любив спорт в усіх його проявах. — Правильно! Здорово вигадано, хлопче! Я зараз розпоряджуся.

Посадивши містера Піквіка в тачку, мисливці рушили в путь. Вордл і довгий ловчий вели перед, а містер Піквік з тачкою, підштовхуваною Семом, були в хвості походу.

Раптом собаки завмерли на місці, і мисливці теж спинилися.

— Що таке з собаками? — захвилювався містер Вінкл. — Як нерухомо вони стоять.

— Тихо, прошу! — застеріг його містер Вордл. — Хіба ж ви не бачите — вони роблять стійку?

— Роблять стійку! — здивувався містер Вінкл, роздивляючись навкруги, ніби шукаючи якогось надзвичайного краєвиду, що захопив своєю красою розумних тварин. — Роблять стійку… На що ж вони там дивляться?

— Не ловіть гав, — сказав містер Вордл, не відповідаючи на запитання в такий серйозний момент. — Ну!

Почувся різкий шум крил, що примусив містера Вінкла відстрибнути назад, наче його підстрелили. — Бах! бах! — гримнули два постріли. Над полем заклубився дим і розвіявся в повітрі.

— Де вони? — скрикнув містер Вінкл, крутячись на всі боки у стані величезного збудження. — Де вони? Скажіть мені, коли стріляти. Та де ж вони? Куди вони поділися?

— Де вони? — спитав містер Вордл, засовуючи в торбинку пару птахів, що їх поклала йому до ніг собака.

— Ось!

— Ні, ні; я питаю про інших, — метушився містер Вінкл.

— Тепер уже досить далеко, — відповів Вордл, заряджаючи знову свою рушницю.

— Хвилин через п’ять ми, я думаю, надибаємо новий виводок, — сказав довготелесий ловчий, — Якщо джентльмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й влучить.

— Ха-ха-ха! — засміявся містер Веллер.

— Сем! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.

— Сер?

— Не смійтесь.

— Більше не буду, сер, — і містер Веллер, щоб компенсувати себе, почав кривити такі гримаси поза спиною містера Піквіка, що хлопець у ботиках безперестанку реготався і безперестанку діставав за це потиличники від ловчого, який тільки й шукав нагоди, щоб відвернутись і не виявити своєї власної веселості.

— Браво, приятелю! — звернувся містер Вордл до Тапмена. — Ви таки вистрелили на цей раз.

— Еге, — з удаваною скромністю відповів містер Тапмен, — вистрелив.

— Здорово! Мабуть, дещо й зробите, як будете уважні. Штука не важка.

— Навіть дуже легка, — погодився містер Тапмен. — Тільки як же боляче штовхає вона в плече! Я мало не впав. Ніколи не гадав, що така маленька рушниця може так боляче бити.

— Ну, Вінкл, — сказав старий джентльмен трохи згодом, — зараз буде ще виводок. Дивіться ж — не запізнюйтесь.

— Не бійтесь, — заспокоїв його містер Вінкл. — А хіба вони роблять уже стійку?

— Ще ні. Тільки спокійно. Зовсім спокійно.

Вони обережно посувались уперед і, певно, підібрались би до птахів, якби містер Вінкл, виконуючи своєю рушницею якісь дивні еволюції, не вистрелив у найкритичніший момент. Дріб пролетів на такій відстані від голови хлопця, що будь на місці його довгий ловчий — весь набій влучив би йому просто в мозок.

— На якого біса ви це зробили? — скрикнув старий джентльмен, коли птахи цілісінькі полетіли геть.

— Я за свого життя не бачив ще такої рушниці,— скаржився бідолашний містер Вінкл, розглядаючи курок, немов хотів зарадити цим лиху. — Вона стріляє коли їй заманеться. Що з нею вдієш?

— Що вдієш! — розсердився Вордл. — Стріляє, коли заманеться! Чого б це не заманулось їй влучити?

— І влучить, сер, — пророчим голосом сказав ловчий. — Ось почекайте лиш трохи.

— Що ви хочете сказати цим, сер? — роздратовано спитав містер Вінкл.

— Нічого, сер, нічого, — відповів той. — У мене сім’ї немає, а мати цього хлопчика матиме гарненьку пенсію від містера Джофрея за те, що її сина вбито в його маєтку. Заряджайте, сер, знову; заряджайте !

— Одберіть у нього рушницю! — кричав з своєї тачки містер Піквік, на смерть заляканий пророкуванням ловчого. — Візьміть у нього рушницю хтонебудь. Чуєте?

Проте ніхто не виконав його наказу, і містер Вінкл, кинувши на свого лідера бунтарський погляд, зарядив рушницю й пішов далі з усіма іншими.

На підставі записів містера Піквіка мусимо відзначити, що поведінка містера Тапмена значно більше, ніж система Вінкла, свідчила за його розважливість і обачність. Це, звичайно, ані трохи не зменшує авторитетності містера Вінкла в усіх спортивних питаннях, бо, як слушно зауважив містер Тапмен, споконвіку спостерігалося, що найкращі й найздібніші філософи, справжні джерела знання в галузі теорії, бували цілком неспроможні здійснити її на практиці.

Система містера Тапмена, як і більшість найславетніших винаходів, була надзвичайно проста. Із швидкістю та проникливістю геніальної людини вій відразу зрозумів, що головних вимог для доброго мисливця лише дві: перша — розряджати рушницю так, щоб не було боляче, а друга — розряджати її, не загрожуючи життю інших мисливців. Отже, стріляти найлегше було, заплющивши очі й цілячи в небо.

Одного разу, додержавши цих правил, містер Тапмен розплющив очі і побачив, як на землю падала підстрелена сита куріпка. Він уже лагодився був поздоровити з незмінним успіхом містера Вордла, коли цей джентльмен підійшов до нього і, сердечно стиснувши руку, сказав:

— Ви так і ціляли в цю чудову птицю, Тапмен?

— Ні, ні! — запротестував містер Тапмен.

— Ціляли! — настоював містер Вордл. — Я сам бачив, як ви підносили рушницю, і мушу сказати, найдосвідченіший стрілець зробив би не краще за вас. Ви, напевне, і раніш полювали,