Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

— І ще одне, — шепоче вона, гладячи мою щоку; її обличчя так близько, що я бачу в її карих очах бурштинові цяточки. — Якщо побачиш мене десь, удавай, ніби не знаєш мене. Навіть не підходь до мене, якщо матимеш можливість. Є один лакей… Я розповім про нього згодом, або раніше. Найголовніше — небезпечно, якщо нас побачать разом. Якщо треба буде поговорити, робитимемо це тут.

Вона швидко цілує мій лоб і востаннє оглядає кімнату, чи все в порядку.

Кроки доходять до коридору, поперед ними розносяться два голоси. Я впізнаю Діккі, але другий голос не знаю. Він глибокий, наполегливий, але я не можу розібрати що саме він каже.

— А хто з Діккі? — питаю я.

— Скоріше за все, лорд Гардкасл, — каже вона. — Він постійно заходить, щоб відвідати тебе.

Це логічно. Івлін казала мені, що дворецький був під час війни денщиком лорда Гардкасла. Саме їхня близькість є причиною того, що Ґреґорі Ґолда підвішено в кімнаті навпроти.

— А тут завжди так? — питаю я. — Пояснення завжди отримуєш до того, як спитаєш?

— Звідки мені знати? — каже вона, встаючи та поправляючи фартух. — Я тут лише дві години, і поки що не отримувала нічого, крім наказів.

Доктор Діккі відчиняє двері, його вуса стирчать так само безглуздо, як і під час нашої першої зустрічі. Його погляд бігає то на Анну, то на мене; він намагається зібрати докупи почуті уривки нашої спішно обірваної розмови. Не дочекавшись пояснень, він ставить свій чорний лікарський саквояж на столик і підходить до мене.

— Бачу, ви прокинулися, — каже він, хитаючись взад-вперед на своїх підборах, засунувши пальці в кишені жилетки.

— Залиш нас, дівчино, — каже він Анні.

Та робить реверанс і виходить з кімнати, кинувши на мене швидкий погляд.

— То як ви почуваєтеся? — питає він. — Сподіваюсь, що під час перевезення в кареті ви не постраждали.

— Непогано… — починаю казати я, але він відгортає ковдру й підіймає мою руку, щоб поміряти пульс.

Навіть його обережних дотиків достатньо, щоб спричинити спазми болю, тож решта моєї відповіді нерозбірлива.

— Трохи боляче, гм, — каже він, відразу кладучи мою руку. — Ну, це не дивно, зважаючи на те, як вас побили. У вас нема гадки, чого хотів від вас цей Ґреґорі Ґолд?

— Не знаю. Певно, переплутав мене з кимось іншим, сер.

Це «сер» — не моє, це стара звичка дворецького, і я дивуюся тому, як легко воно скочило на мій язик.

Прискіпливий погляд лікаря тримає моє пояснення проти світла, протикає в ньому кілька дірочок. Стримана посмішка, з якою він кидає на мене погляд, водночас заспокоює та погрожує. Що б тоді в коридорі не трапилося, цьому на позір доброму докторові Діккі відомо більше, ніж він каже.

Клац — він розстібує свій саквояж і виймає з нього коричневу пляшечку та шприц. Не зводячи очей з мене, він протикає голкою восковий корок пляшки й наповнює шприц прозорою рідиною.

Моя рука стискає простирадло.

— Мені добре, докторе, чесне слово! — кажу я.

— Ну, це радше мені вирішувати, — каже він і встромляє голку мені в шию раніше, ніж я встигаю заперечити.

Тепла рідина хлине в мої вени й топить мої думки. Доктор розпливається, кольори розквітають і згасають у темряві.

— Спіть, Роджере, — каже він. — А я розберуся з паном Ґолдом.

22

День п'ятий

Кашляючи на повні груди сигарним димом, я розплющую нову пару очей і бачу, що лежу майже повністю одягнений на дерев'яній підлозі, а моя рука переможно опустилася на не розібране ліжко. Мої штани спущені до гомілок, до живота я притискаю пляшку бренді. Минулої ночі, вочевидь, була здійснена спроба роздягнутися, але моєму новому носієві, чий подих тхне як старий ганделик, це було не до снаги.

Я стогну й видряпуюсь на край ліжка, ігноруючи страшенний головний біль, що мало не скидає мене назад на підлогу.

Я знаходжуся в кімнаті, що схожа на спальню Белла. З-за ґрат каміна мені підморгують останні жаринки. Штори розсунуті, важке небо світиться ранішнім світлом.

«Івлін у лісі, тобі треба знайти її».

Підтягнувши штани до поясу, я шкандибаю до дзеркала, щоб дізнатися більше про дурня, в якому тепер мешкаю.

Я мало не врізаюся в нього.

Після довгого перебування в Ревенкорті цей новий хлопець видається невагомим, наче листочок, яким віє вітер. І це не дивно після того, як я бачу його у дзеркалі. Він низенький та худий, йому ще нема тридцяти; довге брунатне волосся, блакитні очі з червоними судинами, акуратно стрижена борода. Я пробую посміхнутися й бачу рядок білих, трохи нерівних зубів.

Це обличчя мерзотника.

Мої пожитки лежать купою на столику біля ліжка, зверху — запрошення на ім'я Джонатана Дербі. Що ж, тепер я знаю, кому маю дякувати за це похмілля. Кінчиком пальців я перебираю всі предмети й знаходжу кишеньковий ніж, стару флягу, наручний годинник, який показує 8:43, та три коричневі флакони з корками, але без етикеток. Висмикнувши корок, я нюхаю, що там усередині, і мій шлунок стискається від млосно-солодкого запаху.

Напевно, це та сама настоянка опію, що продає Белл.

Я можу зрозуміти причини її популярності. Я її лише понюхав, а мій мозок уже малює яскраві вогники.

У куті біля маленької раковини є жбан з холодною водою, тож я роздягаюся й змиваю з себе піт і бруд минулої ночі, викопую з-під них людину. Залишки води я виливаю в рот, п'ю, доки в животі не починає хлюпати. На жаль, мої спроби втопити похмілля лише розбавили його; болем просочені кожна кістка, кожен м'яз.

Ранок холодний, тому я вдягаю найцупкіший одяг, який зміг знайти: мисливський твідовий костюм і важке чорне пальто, що волочиться за мною по підлозі, коли я виходжу з кімнати.

Попри ранню годину, біля сходів, що ведуть вниз, свариться п'яна парочка. Вони у вчорашньому вечірньому одязі, в руках досі келихи, дедалі гучнішими голосами вони обмінюються звинуваченнями, і мені доводиться триматися далі, щоб вони не зачепили мене, розмахуючи руками. Їхня лайка супроводжує мене до вестибюля, який після вчорашніх ескапад стоїть догори дриґом. На канделябрі висять краватки-метелики, на мармуровій підлозі лежать листя та осколки розбитого графина. Дві